Lectio (читання)
«Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. 6. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич Свою рівність із Богом, 7. а применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, 8. Він понизив Себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж хресної. 9. Тому й Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, 10. щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, 11. і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця».
Коментар до тексту[1]
Послання до Филип’ян – один із найсердечніших, найщиріших та найзворушливіших листів Павла. Він написав його, перебуваючи в черговому ув’язненні заради Христа (в Ефесі або Римі). За згадкою в Ді 16:11–15, християнська громада у Филиппах була першою, яку апостол заснував на території Європи. Це послання зосереджене на особі Христа, тобто має виразний христологічний характер. У другій главі, яка є головною в цьому листі, розміщено христологічний гимн (Флп 2:5–11), у якому Павло закликає своїх адресатів наслідувати Христа. Це найвідоміший уривок із Послання до Филип’ян (і один з найбільш пам’ятних з того, що написав апостол). Більшість учених вважає, що Павло тільки записав, а не склав цей текст. Мабуть, филип’яни знали цей гимн, який з’явився ще до Павла й був написаний арамейською мовою, а можливо, сам апостол навчив їх під час свого першого візиту. Він міг дізнатися про нього у 30-ті роки, невдовзі після свого навернення.
Хоча гимн має христологічний характер, його повчальний контекст сотеріологічний, тобто він закликає адресатів слідувати за прославленим Христом для свого спасіння. Замість того, щоб пильнувати свої інтереси й шукати своєї вигоди (Флп 2:34), филип’яни повинні мати той самий образ думок, що і Христос, Який показав, що шлях до Бога полягає не у прагненні до вищого становища, а в смиренній покорі перед Богом, навіть до хресної смерти[2].
Meditatio (розважання)[3]
«Применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини». На означення смирення Христа апостол Павло вживає грецьке поняття «κενόω / kenoo», яке має широкий спектр значень, зокрема «спустошувати», «видаляти зміст чогось», «позбавляти влади», «утрачати позиції», «применшувати». Апостол хоче сказати, що задля нашого піднесення і спасіння Ісус пережив неймовірний кенозис – умалив Себе до найнижчого рівня слуги. Такий вчинок був шокуючим та незрозумілим.
Коли у стародавньому світі люди говорили про героїчних лідерів, правителів і королів, то часто згадували про Олександра Македонського (356–323 рр до Хр.), який до 33-х років, тобто до своєї смерти, досягнув таких успіхів, що за уявленнями того часу заслужив на божественний титул. За часів апостола Павла зрівнятися величчю з Олександром міг тільки імператор Август, який поклав кінець довгій громадянській війні в Римі та приніс мир усьому відомому тоді світові. Незадовго до цього безліч удячних підданих також вважали його божественним. Влада, заснована на військовій силі, і великі організаційні здібності, потрібні для утримання в одних руках величезної імперії, здавалося, робили такий висновок цілком природним. Інші правителі щосили намагалися наслідувати його приклад. Саме так виглядав у ті часи героїчний вождь.
Тільки коли ми це зрозуміємо, то побачимо, наскільки глибоко суперечила цій моделі та йшла врозріз з усією тогочасною культурною традицією Добра Новина апостола Павла про Ісуса з Назарета, Воскресіння Якого потвердило Його як Месію Ізраїлю й істинного Господа всього світу. Він був справжнім, а Олександр та Август − тільки пародією на Нього. Подібно представляли й ідею панування над всесвітом. Натомість Ісус говорив цілком протилежне: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. 43. Не так воно хай буде між вами, але хто з–між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, 44. і хто з–між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. 45. Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати Своє життя як викуп за багатьох» (Мр 10:42–45).
У часи апостола Павла були ізраїльські правителі, які тільки й мріяли повторити долю Олександра й Августа. І саме тому Павло, говорячи про кенозис Христа, хоче закласти основи для служіння та самопожертви, якими повинна жити Церква. Чому? Відповідь − у серці гимну про кенозис Христа. Основна думка в. 6: Ісус був дійсно рівний Богові Отцеві та існував до того, як став людиною у плоті (в. 7). Однак рішення стати людиною і пройти весь шлях у послусі Божественному задумові спасіння аж до Хреста – це рішення, яке не завадило Йому залишатися Божественним; це рішення про те, що взагалі означає бути Божественним.
Ісус зберігає свою рівність із Богом. Увесь сенс Хреста, на думку Павла, у тому, що «Бог у Христі примирив із Собою світ» (2 Кор 5:19). Основна думка віршів 6 і 7: Ісус не вважав цю рівність чимось таким, із чого можна отримати вигоду, чим можна скористатися. Предвічний Божий Син, Який став людиною в Ісусі з Назарета, розглядав Свою рівність Богові Отцеві як щось, що зобов’язує Його звершити обраний подвиг до кінця: стати людиною, стати представником народу Божого й померти під вагою земного зла. Ось це й означало бути рівним Богові. Коли дивимося на Втіленого Божого Сина, Який умирає на Хресті, треба зрозуміти найголовніше: ось що означає бути істинним Богом – Богом жертовної любови, Богом, відповідальним за Своє творіння.
Oratio (молитва)
«Ти мені стежку життя покажеш, повноту радощів, що в Тебе; блаженство по Твоїй правиці вічне» (Пс 16:11).
Contemplatio (споглядання)
На прикладі цього глибокого тексту легко запам’ятати одну з дуже характерних особливостей Павлових листів: апостол ніколи не писав текстів із теоретичним богослов’ям. Усі його листи містять переважно догматичну (богословську) та паренетичну (повчальну, заохочувальну) частини. Повчальна частина завжди випливає з догматичної, тому після Павла Отці Церкви ніколи не писали чогось, що не можна було б застосувати в щоденному житті. Гимн у Флп 2:5–11 − прекрасний приклад того, як високе богослов’я може бути взірцем для духовного життя.
Наприкінці також важливо зазначити, чому ми читаємо цей чудовий текст у день свят на честь Богородиці. Як життя Ісуса було сповнене послуху волі Отця, так само й життя Богородиці від першого до останнього моменту було сповнене постійним «Так!» Богові. Отже, Своїм життям Ісус і Марія вказують нам шлях до справжньої величі, який сучасний світ не розуміє, тому й не хоче сприймати, але він єдиний зумовлює зростання, а не деградацію людини.
[1] Коментар до тексту, розважання та запрошення до споглядання адаптовано з мого коментаря до цього уривку, опублікованого в «Коментарі до недільного Апостола», Львів, Свічадо 2017. С. 141–146.
[2] R. E. Brown. An Introduction to the New Testament, Doubleday, New York 1997, P. 493.
[3] Розважання основане на T. Wright. Paul for Everyone. The Prison Letters. Ephesians, Philippians, Colossians, and Philemon. London SPCK, Westminster John Knox Press 2004, P. 101–104.
Дуже дякую вам отче!!!
Слава Ісусу Христу! Дякую за науку!
Cлава Ісусу Христу!
Дякую Вам отче!