Різдво Богородиці (Флп 2:5–11)

Час прочитання: 8 хвилин

Lectio (читання)

«Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. 6. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич Свою рівність із Богом, 7. а применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, 8. Він понизив Себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж хресної. 9. Тому й Бог Його вивищив і дав Йому імя, що понад усяке імя, 10. щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, 11. і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця».

Коментар до тексту[1]

Послання до Филип’ян – один із найсердечніших, найщиріших та найзворушливіших листів Павла. Він написав його, перебуваючи в черговому ув’язненні заради Христа (в Ефесі або Римі). За згадкою в Ді 16:11–15, християнська громада у Филиппах була першою, яку апостол заснував на території Європи. Це послання зосереджене на особі Христа, тобто має виразний христологічний характер. У другій главі, яка є головною в цьому листі, розміщено христологічний гимн (Флп 2:5–11), у якому Павло закликає своїх адресатів наслідувати Христа. Це найвідоміший уривок із Послання до Филип’ян (і один з найбільш пам’ятних з того, що написав апостол). Більшість учених вважає, що Павло тільки записав, а не склав цей текст. Мабуть, филип’яни знали цей гимн, який з’явився ще до Павла й був написаний арамейською мовою, а можливо, сам апостол навчив їх під час свого першого візиту. Він міг дізнатися про нього у 30-ті роки, невдовзі після свого навернення.

Хоча гимн має христологічний характер, його повчальний контекст сотеріологічний, тобто він закликає адресатів слідувати за прославленим Христом для свого спасіння. Замість того, щоб пильнувати свої інтереси й шукати своєї вигоди (Флп 2:34), филип’яни повинні мати той самий образ думок, що і Христос, Який показав, що шлях до Бога полягає не у прагненні до вищого становища, а в смиренній покорі перед Богом, навіть до хресної смерти[2].

Meditatio (розважання)[3]

«Применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини». На означення смирення Христа апостол Павло вживає грецьке поняття «κενόω / kenoo», яке має широкий спектр значень, зокрема «спустошувати», «видаляти зміст чогось», «позбавляти влади», «утрачати позиції», «применшувати». Апостол хоче сказати, що задля нашого піднесення і спасіння Ісус пережив неймовірний кенозис – умалив Себе до найнижчого рівня слуги. Такий вчинок був шокуючим та незрозумілим.

Коли у стародавньому світі люди говорили про героїчних лідерів, правителів і королів, то часто згадували про Олександра Македонського (356323 рр до Хр.), який до 33-х років, тобто до своєї смерти, досягнув таких успіхів, що за уявленнями того часу заслужив на божественний титул. За часів апостола Павла зрівнятися величчю з Олександром міг тільки імператор Август, який поклав кінець довгій громадянській війні в Римі та приніс мир усьому відомому тоді світові. Незадовго до цього безліч удячних підданих також вважали його божественним. Влада, заснована на військовій силі, і великі організаційні здібності, потрібні для утримання в одних руках величезної імперії, здавалося, робили такий висновок цілком природним. Інші правителі щосили намагалися наслідувати його приклад. Саме так виглядав у ті часи героїчний вождь.

Тільки коли ми це зрозуміємо, то побачимо, наскільки глибоко суперечила цій моделі та йшла врозріз з усією тогочасною культурною традицією Добра Новина апостола Павла про Ісуса з Назарета, Воскресіння Якого потвердило Його як Месію Ізраїлю й істинного Господа всього світу. Він був справжнім, а Олександр та Август − тільки пародією на Нього. Подібно представляли й ідею панування над всесвітом. Натомість Ісус говорив цілком протилежне: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. 43. Не так воно хай буде між вами, але хто зміж вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, 44. і хто зміж вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. 45. Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати Своє життя як викуп за багатьох» (Мр 10:42–45).

У часи апостола Павла були ізраїльські правителі, які тільки й мріяли повторити долю Олександра й Августа. І саме тому Павло, говорячи про кенозис Христа, хоче закласти основи для служіння та самопожертви, якими повинна жити Церква. Чому? Відповідь − у серці гимну про кенозис Христа. Основна думка в. 6: Ісус був дійсно рівний Богові Отцеві та існував до того, як став людиною у плоті (в. 7). Однак рішення стати людиною і пройти весь шлях у послусі Божественному задумові спасіння аж до Хреста – це рішення, яке не завадило Йому залишатися Божественним; це рішення про те, що взагалі означає бути Божественним.

Ісус зберігає свою рівність із Богом. Увесь сенс Хреста, на думку Павла, у тому, що «Бог у Христі примирив із Собою світ» (2 Кор 5:19). Основна думка віршів 6 і 7: Ісус не вважав цю рівність чимось таким, із чого можна отримати вигоду, чим можна скористатися. Предвічний Божий Син, Який став людиною в Ісусі з Назарета, розглядав Свою рівність Богові Отцеві як щось, що зобов’язує Його звершити обраний подвиг до кінця: стати людиною, стати представником народу Божого й померти під вагою земного зла. Ось це й означало бути рівним Богові. Коли дивимося на Втіленого Божого Сина, Який умирає на Хресті, треба зрозуміти найголовніше: ось що означає бути істинним Богом – Богом жертовної любови, Богом, відповідальним за Своє творіння.

Oratio (молитва)

«Ти мені стежку життя покажеш, повноту радощів, що в Тебе; блаженство по Твоїй правиці вічне» (Пс 16:11).

Contemplatio (споглядання)

На прикладі цього глибокого тексту легко запам’ятати одну з дуже характерних особливостей Павлових листів: апостол ніколи не писав текстів із теоретичним богослов’ям. Усі його листи містять переважно догматичну (богословську) та паренетичну (повчальну, заохочувальну) частини. Повчальна частина завжди випливає з догматичної, тому після Павла Отці Церкви ніколи не писали чогось, що не можна було б застосувати в щоденному житті. Гимн у Флп 2:5–11 − прекрасний приклад того, як високе богослов’я може бути взірцем для духовного життя.

Наприкінці також важливо зазначити, чому ми читаємо цей чудовий текст у день свят на честь Богородиці. Як життя Ісуса було сповнене послуху волі Отця, так само й життя Богородиці від першого до останнього моменту було сповнене постійним «Так!» Богові. Отже, Своїм життям Ісус і Марія вказують нам шлях до справжньої величі, який сучасний світ не розуміє, тому й не хоче сприймати, але він єдиний зумовлює зростання, а не деградацію людини.


[1] Коментар до тексту, розважання та запрошення до споглядання адаптовано з мого коментаря до цього уривку, опублікованого в «Коментарі до недільного Апостола», Львів, Свічадо 2017. С. 141–146.

[2] R. E. Brown. An Introduction to the New Testament, Doubleday, New York 1997, P. 493.

[3] Розважання основане на T. Wright. Paul for Everyone. The Prison Letters. Ephesians, Philippians, Colossians, and Philemon. London SPCK, Westminster John Knox Press 2004, P. 101–104.

3 коментарі до “Різдво Богородиці (Флп 2:5–11)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *