Восьмий тиждень після П’ятдесятниці. Понеділок. Жертовна проповідь Євангелія (1 Кор 9:13–18)

Час прочитання: 7 хвилин

Lectio (читання)

«Хіба не знаєте, що ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника? 14. Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити. 15. Та я нічого не користав з того й не пишу на те, щоб так було зо мною. Волію-бо радше вмерти, ніж щоб хтось знівечив оту славу мою. 16. Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок, і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії. 17. Коли б я робив це власновільно, я мав би нагороду, якже ж це не з власної волі, то я виконую доручену роботу. 18. Яка ж тоді для мене нагорода? – Та, що, проповідуючи Євангелію, я її викладаю даром, щоб не користуватися правом, яке з Євангелії маю».

Коментар до тексту

Для кращого розуміння цей уривок варто читати в контексті цілої 9-ї глави 1 Кор., основний мотив якої − свобода у Христі, і саме так поводиться апостол Павло. Як вільна особа, він резиґнує зі своїх апостольських прав, з того, що йому належить, задля успішного проголошення Євангелія (левіти, які служили Богові у Храмі, були на утриманні з цього служіння – Втор 18:3–4; Числ 18:20; подібні практики мали місце і в язичників, тому коринтяни мусіли про них знати). Павлові залежало на проголошенні Доброї Новини, але йому також залежало, щоб ті, які слухають його свідчення про те, що Бог зробив для всього світу через Страсті та Воскресіння Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа, усвідомили та повірили, що він не робить це з якогось зиску чи бажання наживи. Ні! Апостол керується єдиним бажанням, щоб спасіння Господнє торкнулося кожної людини, і для цього він готовий на будь-які особисті жертви.

Meditatio (розважання)

«Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок, і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії». Ці слова Павла відлунюють до пророцтв Єремії (10:19; 20:9; 45:3) і підкреслюють глибоке усвідомлення серйозности свого покликання. Коли Христос зустрів Савла в дорозі до Дамаска і той на короткий час осліп, що символічно вказувало на його внутрішній стан у розумінні християнства, тоді Господь явився одному учневі на ім’я Ананія та наказав іти до Савла, але той налякався, бо чув, як він переслідував Церкву. Лука засвідчує, що «Господь сказав до нього: “Іди, бо він для Мене вибране знаряддя, щоб занести Моє ім’я перед поган, царів і синів Ізраїлю. 16. Я бо йому покажу, скільки він має витерпіти за Моє ім’я”. 17. Відійшов Ананія і, увійшовши в дім та поклавши на Савла руки, мовив: “Савле, брате! Господь послав мене, Ісус, що з’явився Тобі в дорозі, якою ти йшов, щоб ти прозрів знову і сповнився Святим Духом”. 18 . І вмить немов луска з очей йому впала, і він прозрів знову, і зараз же хрестився. 19. Потім прийняв поживу та покріпився на силах. І перебув кілька днів з учнями, які були в Дамаску, 20. і зараз же почав по синагогах проповідувати Ісуса, що Він – Син Божий» (Ді 9:15–20).

Від моменту навернення, тобто від того часу, коли Савло пережив досвід зустрічі з Христом і усвідомив, що в Ньому сповнилися всі Божі обітниці та провіщення пророків і саме в Ньому завершився довгий період очікування спасіння його предків, новонавернений апостол, відомий для ширшого загалу під своїм римським іменем Павло, більше не мав особистого плану життя. Сенсом його життя став Христос, а проголошення Доброї Новини − основним і постійним завданням. У Посланні до Галатів він пише: «Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, Який полюбив мене й видав Себе за мене» (Гал 2:20). Для того, щоб донести Слово до кожної людини, апостол часто відмовлявся від своїх прав, якщо це могло бодай якось допомогти поширенню Євангелія: «Отак і я сам намагаюся догодити всім у всьому, не шукаючи для себе користи, лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор 10:33).

Павло не тільки сам був великодушним і жертовним, такими були і його учні, які згодом стали його співробітниками у служінні Слова. У своєму Другому посланні до Коринтян апостол привідкриває для нас свій особистий стиль служіння, який також наслідували його учні: «Оце втретє я готовий прийти до вас, і тягарем не буду, бо шукаю не вашого, а вас. Не діти повинні збирати батькам маєтки, а батьки дітям. 15. Я радо витрачусь і сам себе пожертвую за ваші душі; якщо я люблю вас більше, то мав би бути менше люблений? 16. Та нехай буде, що я не обтяжав вас, але, бувши хитрим, узяв вас підступом. 17. Чи я вас використав через когось із тих, що до вас послав? 18. Я ублагав Тита і з ним послав брата. Хіба Тит вас використав? Хіба ж ми не тим самим ходили духом? Не тими самими слідами? 19. Віддавна вже думаєте, що ми виправдуємося перед вами. Ми перед Богом у Христі говоримо, а все вам, любі, на збудування» (2 Кор 12:14–19).

Oratio (молитва)

«Тим, Господи, я між народами Тебе прославлю, співатиму псалом імені Твоєму» (Пс 18:50).

Contemplatio (споглядання)

Ця мова апостола, по суті, його сердечне ділення відкривають нам дуже багато про життя християнських спільнот, а також про те, що потрібне для успішної проповіді Євангелія. З одного боку, бачимо надто заземлене чи навіть примітивне сприйняття коринтянами суті місії Павла: дехто банально думав, що він робить це для зиску. Такого сприйняття не бракує і в наш час – така реакція свідчить передусім про рівень розуміння природи Церкви та служіння в ній як мирян, так і окремих духовних провідників, які справді часто шукають тільки матеріальної вигоди, а не добра вірних. Розв’язкою цієї проблеми може бути тільки наснажене, терпеливе та жертовне служіння священників, монахів, монахинь, богословів та мирян. Святий Апостол Петро каже: «Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію, 16. однак із скромністю та острахом, маючи добру совість, щоб власне тоді, коли вас обмовляють, були осоромлені ті, які вчиняють наклепи на вашу добру в Христі поведінку» (1 Пт 3:15–16).