Тиждень сиропусний. Понеділок. Утішатися єдністю з братією (3 Йо 1:1–15)

Час прочитання: 7 хвилин

Lectio (читання)

«Старший – улюбленому Ґаєві, якого люблю у правді. 2. Любий, бажаю, щоб тобі в усьому велося добре і щоб ти був здоровим так, як і душі твоїй ведеться добре. 3. Я дуже був зрадів, коли прийшли брати й засвідчили про твою правду: як ти живеш у правді. 4. Більшої радости не маю від тієї, як довідатися, що мої діти живуть у правді. 5. Любий, ти вірно чиниш у тому, що робиш для братів, зосібна ж для чужинців. 6. Вони свідчили про твою любов перед Церквою. Ти добре зробиш, коли вирядиш їх, як це Богові вгодно. 7. Вони бо вийшли імени Його ради, нічого не бравши від поган. 8. Отож ми мусимо таких приймати, щоб були співробітниками правді. 9. Я писав до Церкви, але Діотреф, що прагне у них бути першим, нас не приймає. 10. Тому, як прийду, згадаю про його вчинки, що він робить, виговорюючи на нас лихі слова. Та цього йому не досить: він і сам братів не приймає і боронить тим, які хочуть приймати, і з Церкви виганяє. 11. Любий, наслідуй не зло, а добро. Хто добро чинить, той від Бога. Хто чинить зло, той не бачив Бога. 12. А про Димитрія всі свідчать, навіть і сама правда. І ми теж свідчимо й те знаємо, що наше свідоцтво вірне. 13. Чимало мав я тобі написати, але не хочу писати чорнилом та пером; 14. надіюсь незабаром побачитися з тобою, то й поговоримо собі усно. 15. Мир тобі! Вітають тебе друзі. Вітай друзів пойменно».

Коментар до тексту

У Другому і Третьому посланні Йоана автор називає себе старцем / пресвітером (термін міг вживатися замість слів єпископ (Тит 1:5–7) або апостол (1 Петр 5:1)). Передання ототожнює автора з Йоаном Заведеєвим, який після зруйнування Єрусалима став провідником Церкви в Ефесі. 2 і 3 Йо – єдині християнські приклади з періоду 50–150 рр., у яких відправник листа вказує тільки свій титул без імені. Можливо, подібні шанобливі титули були однією з рис т. зв. «Йоанової школи» – у Євангелії від Йоана улюблений учень і Мати Ісуса жодного разу не названі на ім’я. Автор пише як людина, яка знала Ісуса (1 Йо 1:1–3). Усередині спільнот, які заснував Йоан, існував поділ, пов’язаний з різним розумінням Ісуса. Обидві групи погоджувалися, що «Слово було Богом» (Йо 1:1), але розходилися в тому, яке ж значення слід надавати діянням Слова у плоті. Одні вважали, що життя Ісуса заклало моральний стандарт поведінки, а інші казали, що важливо просто вірити в Слово. Можливо, усі три листи в одному пакеті були послані через Димитрія місцевому християнському провідникові Гаєві (3 Йо), який зберігав вірність «Старцеві» в дискусіях, які поділили спільноту Йоана на ворожі фракції. У 3 Йо 9 Старший згадує: «Я писав до Церкви» – можливо, йдеться про 1 Йо, у якому вміщено настанови для залишку вірної спільноти. Видається, що 1 Йо та 2 Йо є відповіддю на кризу, про яку йдеться в 3 Йо. Отже, 3 Йоана є одночасно особистим листом апостола Йоана до Гая (в. 1), заможного християнина, якого навернув сам Йоан (вв. 3–4), і рекомендаційним листом для Димитрія, який привіз усі три листи («А про Димитрія всі свідчать, навіть і сама правда. І ми теж свідчимо й те знаємо, що наше свідоцтво вірне». – в. 12). Автор хвалить сердечну гостинність, яку Гай виявляв щодо християнських місіонерів, та рекомендує йому продовжувати це служіння. З поведінкою Гая контрастують помилки та егоїзм Діотрефа. Структуру листа можна представити так: вступна формула − вв. 1–2; основна частина − вв. 3–14 (вв. 3–4 − перехідне вираження радості; вв. 5–14 − основна думка); заключна формула − в. 15[1].

Meditatio (розважання)

«Любий, наслідуй не зло, а добро. Хто добро чинить, той від Бога. Хто чинить зло, той не бачив Бога». У цьому вірші св. Йоан утретє називає Гая словом «любий» (два попередні рази − у вв. 2 і 5) через його гостинність до християнських місіонерів, про яких згадано у вв. 5–6. Приймаючи безкорисливих служителів Христа (в. 7), Гай у такий спосіб стає «співробітником правді» (в. 8) і демонструє вектор свого духовного життя, звернений у вічність.

У 1 Йо апостол підкреслює, що дії особи виявляють її справжню природу: «Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. На це з’явився Син Божий, щоб знищити діла диявола. 9. Кожен, хто народився від Бога, гріха не чинить, бо Його насіння в ньому перебуває; і він не може грішити, бо він від Бога народився. 10. З того виявляються діти Божі й діти дияволові: кожен, хто не чинить справедливости, не є від Бога, а й той, хто не любить брата свого» (1 Йо 3:8–10); «Ви, діточки, від Бога, і перемогли їх, бо більший Той, Хто у вас, ніж той, хто у світі. Ми – від Бога. Хто знає Бога, слухає нас; хто ж не від Бога, не слухає нас. З цього спізнаємо дух правди й дух омани» (1 Йо 4:4, 6).

Слова «Хто чинить зло, той не бачив Бога» − пересторога щодо неправедного способу життя, а не тільки супроти якихось одиничних гріхів. Ті, які протиставляються навчанню та прикладові життя Ісуса, як-от Діотреф, демонструють, що насправді зовсім не пізнали Бога. Поділяти цінності Христа може тільки та особа, яка глибоко пережила на собі дотик Божої любові й усвідомила, що приклад життя Христа – єдиний спосіб життя, який підкреслює та виражає гідність і свободу кожної особи.

Oratio (молитва)

«Глядіть, як добре і як любо, коли брати живуть укупі!» (Пс 133:1).

Contemplatio (споглядання)

Йоан тішиться тим, що Гай гостинний до християнських місіонерів – осіб, які живуть у правді й проголошують вічне життя у Христі. Для Йоана і Гай, і ці місіонери є майже рідними особами – дуже близькими й духовно спорідненими, бо вони разом поділяють цінності, які найповнішою мірою увиразнюють усю гідність, а водночас і вічну красу Божого образу в людині. Йоан дивиться на них як на осіб, які зрозуміли в житті найважливіше й підпорядкували цьому все своє життя. Отже, це коротке послання навчає нас робити вибір на користь вічного і прекрасного, підтримувати таких осіб і спілкуватися з тими, які також зробили цей вибір…

---

[1] B. M. Metzger. The New Testament. Its Background, Growth, and Content. Third Edition. Abingdon Press Nashville 2003, P. 295–299; R. E. Brown. An Introduction to the New Testament. New York: Doubleday 1997, P. 395–405; L. T. Johnson, T. C. Penner. The writings of the New Testament: An interpretation (Rev. ed.) Minneapolis: Fortress Press 1999, P. 559–565.