Lectio (читання)
«Тому що ми приймаємо непохитне царство, зберігаймо благодать, то й служімо нею до вподоби Богові з побожністю й острахом. 29. Бо Бог наш – вогонь, що пожирає. 13:1. Братня любов нехай перебуває! 2. Гостинности не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були вгостили. 3. Про в’язнів пам’ятайте, немовби ви самі були в кайданах з ними, та про тих, що страждають, оскільки й ви самі в тілі. 4. Подружжя хай у всіх буде в пошані й ложе хай буде без плями, бо Бог буде судити блудників та перелюбців. 5. У вашій поведінці не будьте грошолюбні, задовольняйтеся тим, що маєте, Сам бо говорив: “Я тебе не зоставлю, я тебе не покину”, 6. так що ми сміло можемо сказати: “Господь – мій помічник: я не боюся. Що може мені людина зробити?” 7. Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам Слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. 8. Ісус Христос учора й сьогодні – Той Самий навіки».
Коментар до тексту[1]
У Посланні до Євреїв св. Павло застерігає новонавернених вихідців з юдаїзму не втрачати віри у Христа (цьому сприяли сильні переслідування) та доводить абсолютну перевагу Ісуса над усім, що може запропонувати юдаїзм. Два завершальні вірші 12-ї глави − це частина останньої такої перестороги в цьому листі (12:18–29; пор. 2:1–4; 3:12–13; 6:4–8; 10:26–31). Автор послуговується образами, взятими з опису зустрічі Ізраїлю з Богом на горі Синай (Вих 19–24), які творять певне тло для порівняння пожираючої присутності Бога (в. 29) з Його присутністю в Новому Єрусалимі (12:29). Жертва Христа дала змогу віруючим належно служити Господеві (в. 28). Він явив Свою славу на Синаї в образі пожираючого вогню (Вих 24:17; пор. Втор 4:24; 9:3; Іс 33:14), який означає святість і суд. Вісім віршів 13-ї глави містять різні вказівки, у яких апостол закликає віруючих перебувати у братній любові (в. 1), бути гостинними (в. 2), піклуватися про в’язнів (в. 3), дотримуватися подружньої вірності (в. 4), остерігатися грошолюбства й довіряти Богові (в. 5; пор. Бут 28:15; Втор 31:6; Іс Нав 1:5), наслідувати віру своїх наставників (в. 7). Цитуючи у в. 6 Пс 118:6, апостол наголошує, що дуже важливо бути впевненим у Божій допомозі, незважаючи на всі переслідування, бо Христос переміг смерть і завжди перебуватиме зі Своїми вірними як їхній Господь (в. 8; пор. Мт 28:20).
Meditatio (розважання)
«Тому що ми приймаємо непохитне царство, зберігаймо благодать, то й служімо нею до вподоби Богові з побожністю й острахом». Через егоїзм, гордість, зарозумілість та втрату довіри до Бога наші прародичі Адам і Єва відпали від благодаті вічного життя. Любов, вірність, смирення та самопожертва Господа змінили наш фатальний стан та дарували можливість вічного життя. Тепер цю благодать треба зберегти – осмислити та з вдячністю жити нею у стосунках з Богом і ближніми. Благодать не допускає закритості та самодостатності. Щоб її прийняти, маємо визнати велику потребу в Бозі, а щоб жити нею, треба служити Богові і ближнім.
Усвідомлення не заслуженої, а подарованої благодаті наповнює серце Господнім острахом – благоговінням і трепетом. Людина, яка відкривається на Божу благодать, поступово наповнюється Богом, вчиться перебувати в Ньому, стає «побожною». Усе це стало можливим завдяки Божій любові, явленій у жертві Його Єдинородного Сина Ісуса Христа. Без неї ми не просто не мали б жодного майбутнього, а були б приречені на смерть. Апостол каже: «Бо коли кров волів і козлів та попіл із телиці, як покропить нечистих, освячує, даючи їм чистоту тіла, 14. то скільки більше Кров Христа, Який Духом вічним приніс Себе Самого Богові непорочним, очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові Живому!» (Євр 9:13–14).
Запрагнувши жити самостійно, ми втратили все. Завдяки жертві Ісуса на хресті ми отримали те, про що навіть не могли мріяти. Щоб цим жити й не втратити, маємо навчитися жертвувати себе Богові через наших ближніх. Справжня любов віддає. Розуміння цієї дійсності дасть нам змогу відкритися на логіку Бога, дію Святого Духа і справжній вимір життя. Не поверхового, не вдаваного та просякнутого страхом щось втратити, але життя, яке має вічний вимір, а воно природно включає служіння іншим. Трохи далі в тексті св. Павло заохочує жити новим життям у Христі: «Через Нього принесім завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають Його ім’я. 16. Добродійства та взаємної допомоги не забувайте: такі-бо жертви Богові приємні» (Євр 13:15–16).
Oratio (молитва)
«Небо, о Господи, діла Твої предивні прославляє і Твою вірність у святих громаді. 7. Хто-бо на небі може з Господом зрівнятись? Хто із синів Божих на Господа схожий?» (Пс 89:6–7).
Contemplatio (споглядання)
Світ, у якому живемо, заохочує брáти, здобувати, осягати. Євангеліє також не проти такого напрямку й динаміки, але воно каже, що для справжнього, повноцінного життя визначальна здатність полягає в тому, щоб усвідомлювати потребу, а тоді у смиренні та вдячності приймати, щоб віддавати, але повністю, без страху й залишку. Оце і є справжнє життя. Це і є мудрість Хреста, мудрість жертви, Божа мудрість, мудрість Євангелія, яка наповнює наше життя невимовним щастям, миром і тихою радістю, і тоді воно стає життям у Божому Царстві.
[1] Деякі думки в коментарі до тексту основані на J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. Heb 12:28–13:8.
Щиро дякую?
Дякую!!!
Слава Ісусу Христу! Дякую за науку!