Lectio (читання)
«А коли Яків скінчив наказувати своїм синам, простягнув він свої ноги на ліжко й віддав духа та приєднався до свого роду. 50:1. Припав Йосиф на лице своєму батькові і плакав над ним та цілував його. 2. Потім Йосиф повелів своїм слугам, лікарям, набальзамувати батька, і лікарі забальзамували Ізраїля. 3. Сорок днів пішло на те, бо стільки днів треба було на бальзамування. Єгиптяни ж оплакували його сімдесят днів. 4. А як минули дні жалоби, Йосиф сказав дворові фараона: Коли я знайшов ласку в очах ваших, скажіть фараонові таке: 5. “Батько мій заприсягнув мене словами: Ось я вмираю. У моєму гробі, що його я викопав собі в Ханаан-краю, там мене поховаєш! Отож дозволь мені піти та поховати свого батька, і я повернуся”. 6. Фараон відповів: “Іди й поховай свого батька, так, як він тебе заприсягнув”. 7. І вийшов Йосиф ховати батька свого, а з ним пішли всі двірські фараона, вельможі його роду та й усі старші єгипетського краю, 8. і ввесь дім Йосифа та його брати з домашніми його батька; тільки своїх дітей та овець своїх і стада свої лишили вони в Гошен-землі. 9. Вийшли з ним і колісниці й вершники: був це вельми великий почет. 10. Прийшли ж вони до Атад-току, що по тому боці Йордану, й ридали там вельми великим та важким риданням; і справив він по своєму батькові сімденну жалобу. 11. А як мешканці краю, ханааняни, бачили цю жалобу коло Атад-току, то сказали: “Тяжка це жалоба для єгиптян”. Тим-то й названо його ім’ям Авел-Міцраїм, що є по тому боці Йордану. 12. Сини його, отже, зробили так, як він велів їм; 13. вони бо занесли його в Ханаан-край і поховали його в печері на полі Махпела, яку вкупі з полем купив був Авраам на власне кладовище в Ефрона, хеттита, проти Мамре. 14. Після похорону батька повернувся Йосиф у Єгипет, він і його брати й усі, що ходили з ним ховати його батька. 15. Побачивши Йосифові брати, що помер їх батько, сказали: “Ану ж Йосиф зненавидить нас (тепер) та й направду відплатить нам за все те лихо, що ми йому заподіяли”. 16. І послали до Йосифа сказати: “Батько твій перед своєю смертю так заповідав, кажучи: 17. Ось так промовте до Йосифа: Прости братам твоїм, будь ласка, вину за гріх їх, вони бо зло вчинили тобі. Та ти прости тепер, будь ласка, провину рабам Бога твого батька”. І заплакав Йосиф, як вони це говорили до нього. 18. Тоді прийшли ще його брати і, впавши перед ним, сказали: “Ось ми – твої раби”. 19. А Йосиф каже до них: “Не бійтеся! Хіба ж я замість Бога? 20. Ви зло задумали на мене, але Бог обернув це на добре, щоб зробити так, як воно і є сьогодні: спасти життя багатьом людям. 21. Не бійтесь, отже, я годуватиму вас і дітей ваших”. І втішив їх і говорив до них зичливо. 22. І пробував Йосиф у Єгипті, він і дім його батька. А жив Йосиф сто десять років. 23. Йосиф бачив дітей Ефраїма до третього покоління; також діти Махіра, сина Манассії, народилися в Йосифові прийми. 24. Нарешті Йосиф сказав до своїх братів: “Я вмираю, але Бог напевно навідається до вас і виведе вас із цього краю в край, що про нього клявся Авраамові, Ісаакові та Яковові”. 25. І взяв Йосиф у синів Ізраїля таку клятву: “Як Бог навідається до вас, ви заберете звідси мої кості”. 26. І помер Йосиф, мавши сто десять років, а вони забальзамували його і поклали у труну в Єгипті».
Коментар до тексту
Наприкінці книги Буття читаємо про Якова, який став патріархом свого народу. Від молодого і завзятого хитруна не залишилося і сліду. Яків-Ізраїль благословляє своїх синів, дає їм настанови і під Божим натхненням провіщає їхнє майбутнє та роль в Історії спасіння. Останній вірш Бут 49 говорить про смерть родоначальника народу Ізраїлю. Описові похорону Якова, який відбувається згідно з єгипетськими звичаями, присвячено 14 наступних віршів у Бут 50, а решта оповіді у книзі Буття зосереджено на особі Йосифа, його стосунках із братами і звістці про його смерть. Обоє патріархів – Яків і його син Йосиф – вірять у сповнення Божих обітниць. Саме тому Якова хоронять в Обіцяній Землі «в печері на полі Махпела, яку вкупі з полем купив був Авраам на власне кладовище» (Бут 50:13), а Йосиф заповідає братам, щоб під час Виходу з Єгипту «забрали його кості» (Бут 50:25).
Meditatio (розважання)[1]
«А Йосиф каже до них: “Не бійтеся! Хіба ж я замість Бога? 20. Ви зло задумали на мене, але Бог обернув це на добре, щоб зробити так, як воно і є сьогодні: спасти життя багатьом людям. 21. Не бійтесь, отже, я годуватиму вас і дітей ваших”». Попри численні знаки великодушності і братерства, які Йосиф виявляв щодо своїх братів упродовж життя, після смерті батька вони знову втрачають відчуття цієї приязні, напевно, зі страху за свої минулі вчинки. Брати Йосифа продовжують сприймати ситуацію дуже по-людськи і думають, що тепер Йосиф, мабуть, пригадає усі завдані йому рани і помститься їм. Просякнуті заздрістю і непривітністю до Йосифа замолоду, вони ще не звільнилися від наслідків цих негативних відчуттів, тому підсвідомо проєктують їх на брата.
Та Йосиф володіє надприродним світоглядом – він не живе минулим. Його досвід Бога, життя, прожите із Богом, спрямовує його погляд у майбутнє. Саме тому він великодушний, не злопам’ятний і далеко не дріб’язковий. На події свого життя Йосиф дивиться у Божому світлі і ще глибше розуміє дію Божого Провидіння серед викликів і труднощів.
Йосиф прожив довге життя, і в цьому є певна іронія, оскільки люди багато разів пробували його вкоротити. На початку його випробувань автор книги Буття сказав про Йосифа: «Господь був із ним…» (Бут 39:2, 21, 23), ось чому навіть наприкінці життя він дивиться в майбутнє, думає про свій народ та вірить у виконання обітниць, які Господь дав його батькам, і тому він бере з братів присягу, що коли Господь виведе їх із Єгипту, вони заберуть із собою його кості. Виявом віри Йосифа у божественні обітниці закінчується книга Буття. Останні її слова запрошують і нас до віри у Божі обітниці та надії на постійну й активну Божу допомогу.
Oratio (молитва)
«Про ласки Господні співатиму повіки і по всі роди звіщатиму устами Твою вірність» (Пс 89:2).
Contemplatio (споглядання)
Великодушна
постава Йосифа припинила ріст метастазів поділу між братами за його життя.
Кожне наступне покоління мало подібні виклики, які, на жаль, не завжди могло
гідно долати через банальну короткозорість багатьох. Як учні Ісуса, сьогодні ми
також потребуємо дивитися на наше життя Божими очима, щоб не погрузнути у
трясовині наших слабкостей, які часто спотворюють та унеможливлюють наші
свідчення перед світом. Повні болю слова апостола Павла до первісної
християнської спільноти у Коринті запрошують нас до переосмислення наших
стосунків на рівні родини, держави і Церкви: «І я, брати, не міг до вас
говорити як до духовних, але як до тілесних, як до немовляток у Христі. 2. Я
молоком поїв вас, не їжею, ви бо не могли їсти її, та й тепер ще не можете, 3.
бо ви ще тілесні. Як же між вами заздірість та суперечки, то хіба ви – не
тілесні і не поводитесь як звичайні люди?» (1 Кор 3:1-3).
[1] Деякі думки у цій частині основані на J. Gavigan, B. McCarthy, T. McGovern (Eds.). The Pentateuch. Dublin; New York: Four Courts Press; Scepter Publishers 1999. Р. 228-230.
Дуже дякую
Хороший уривок з Біблії для роздумів
Щиро дякую