Одинадцятий тиждень після П’ятдесятниці. Понеділок. Бог, Який веде до перемоги (2 Кор 2:4–15)

Час прочитання: 7 хвилин

Lectio (читання)

«З великого-бо горя й туги серця написав я вам і крізь ревні сльози – не щоб ви сумували, а щоб знали мою до вас любов надмірну. 5. Коли ж хтось і засмутив, не мене засмутив, але щоб не перебільшувати, почасти вас усіх. 6. Досить такому тієї кари, яку наклала більшість; 7. так що, навпаки, краще вам простити та втішити, щоб надто великий смуток не зламав такого. 8. Тому благаю вас: покажіть йому любов. 9. На те бо я і написав вам, щоб випробувати вас, чи ви слухняні в усьому. 10. Кому, отже, прощаєте, то і я прощаю, бо коли я простив, оскільки мав я щось прощати, то ради вас зробив те перед обличчям Христовим, 11. щоб нам не впасти жертвою сатани, бо задуми його нам добре відомі. 12. Прибув ото я в Троаду, щоб проповідувати Євангелію Христову, та хоч двері були мені відчинені в Господі, 13. я не мав спокою для свого духа, бо не знайшов там Тита, брата мого, і, попрощавшися з ними, пішов у Македонію. 14. А Богові подяка, Який у Христі завжди веде нас у Своїм переможнім почеті й через нас на кожному місці виливає запахущість Свого знання. 15. Бо ми для Бога – пахощі Христові серед тих, що спасаються, і серед тих, що гинуть».

Коментар до тексту

Аналізуючи два послання Павла до коринтян, зауважуємо, що він мав доволі інтенсивну переписку зі спільнотою, яка перебувала перед постійним викликом зростання у Христі. У в. 4 апостол стверджує, що свій попередній лист (ми сьогодні достеменно не знаємо, що це був за лист, тому не будемо переповідати численні версії, які припускають, про яке саме послання йдеться) апостол написав не для того, щоб зранити вірних, але спонукати окремих членів цієї громади до покаяння (2 Кор 7:8–12), позаяк дуже перейнявся трагічним станом їхнього духовного життя. З наступних віршів (5–11) видно, що у відповідь на лист Павла коринтяни вжили-таки певних дисциплінарних засобів щодо особи, яка подавала недобрий приклад вірним: можливо, тут ідеться про особу, яка вчинила інцест (1 Кор 5:1–5) або ж гостро виступала проти Благовісті Павла та його авторитету (2 Кор 7:12). Хто б це не був, видається, що ця людина на певному етапі мала якусь мінімальну підтримку, поки апостол не привів громаду до тями своїм листом. Проте після того, як громада вірних на прохання Павла вжила відповідних заходів, він заохочує їх простити й підтримати цю особу, бо його головна мета − покаяння цієї людини, а не просто накладення покути чи якоїсь кари. У вв. 12–13 апостол пояснює причину своєї місії у Троаді та переживання за свого молодшого співробітника у проповіді Євангелії – Тита (пізніше Павло поставить його єпископом Криту). У вв. 14–15 Павло каже, що, незважаючи на всі терпіння, Господь провадить його переможне служіння так, що воно нагадує святкову процесію.

Meditatio (розважання)

«А Богові подяка, Який у Христі завжди веде нас у Своїм переможнім почеті й через нас на кожному місці виливає запахущість Свого знання». У служінні Павла не бракувало труднощів, перешкод, а навіть випробувань, пов’язаних з небезпекою для життя. Проте апостол дуже чітко розумів, що всі ці речі минущі, а плоди проголошення Доброї Новини − вічні. З огляду на це він ніколи не опускав рук, бо бачив, як Бог потрохи, але постійно підкорює світ проповіддю Євангелія. Для Павла поширення Доброї Новини нагадувало урочисту процесію, тріумф і торжество Христа. Через служіння апостола пахощі знання про Божу любов ширилися серед смороду гріха й дарували людям надію.

Бути учнем Ісуса − це також уміти бачити світло серед темряви й розуміти, що маленькі зерна, кинуті у сприятливий ґрунт, із часом завжди принесуть плід. І навпаки, наше зосередження на негативі, різних перешкодах і, здавалося б, непереборних викликах призводить до того, що ми розчаровуємося й опускаємо руки. Павло не опускав рук, бо знав, що він не реалізує особистого, якогось видуманого людиною проєкту, як, зрештою, і не проповідує самого себе (пор. 2 Кор 4:5). Він завжди пам’ятав, що його послав благовістити Сам Христос (1 Кор 1:17). Позаяк апостол брав участь у проєкті Самого Господа, то був упевнений, що не будує на піску (пор. Мт 7:24–27) та що труд його в Господі не марний (пор. 1 Кор 15:58).

Побутують різні думки стосовно образу «переможного почту», яким тут послуговується Павло. Дехто вважає, що він може мати на увазі процесію, під час якої Ковчег Завіту вносили до Єрусалима (пор. Пс 68): у такий спосіб люди святкували присутність Господа та Його спроможність дарувати їм перемогу у війні над ворогами (2 Цар 6:12–17; 1 Хр 15:1–29). Інші припускають, що, найімовірніше, це порівняння стосувалося римського параду перемоги. Після тріумфальної битви римські полководці процесійно приводили своїх полонених до столиці. Апостоли, як і загалом християни, можуть бути або радісними воїнами, які беруть участь у Христовій перемозі (пор. Рим 8:37), або охочими полоненими, які вважають за привілей бути частиною Божого «тріумфу» (пор. Рим 1:1; Кол 1:10). Зрештою, яку б подію не мав на увазі Павло, він хотів засвідчити, що, незважаючи на свої страждання, він був упевнений, що Бог реалізує Свій план через його служіння, а також не сумнівався у своїй перемозі через Христа (пор. 2 Кор 1:7)[1].

Oratio (молитва)

«Співайте Господеві нову пісню, бо Він учинив чуда. Його правиця і Його святе рамено дали Йому перемогу» (Пс 98:1).

Contemplatio (споглядання)

Бог створив нас для життя із Собою, тобто для щастя. Від моменту гріхопадіння людини Бог не припиняє Своєї роботи, щоб ми могли жити Його життям, повною мірою користати з того, задля чого ми сотворені. Про це свідчить кожна сторінка, кожен рядок, кожне слово Святого Письма. Проте, читаючи Писання й аналізуючи історію людства, зауважимо, що наше повернення до Бога відбувається повільно – людині потрібен час, щоб усвідомити переваги життя в Бозі та що тільки це й можна назвати справжнім життям. Нам, християнам, важливо усвідомлювати таке: навіть якщо нам здається, що все завмерло й не видно жодного поступу, Бог далі продовжує Свою роботу в серцях людей, а Євангеліє усе ж крокує світом у своїм переможнім почті.


[1] J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. 2 Cor 2:14; K. L. Barker. Expositor’s Bible Commentary (Abridged Edition: New Testament), Grand Rapids, MI: Zondervan Publishing House 1994, P. 669.

3 коментарі до “Одинадцятий тиждень після П’ятдесятниці. Понеділок. Бог, Який веде до перемоги (2 Кор 2:4–15)”

  1. Слава Ісусу Христу!
    Щиро дякую отче Юрію за розширене пояснення даного фрагменту послання.
    Такі повчання апостола Павла є потрібні І в на наш час, сучасного християнства.
    Часом, повчання апостола важко зрозуміти, бо не розуміємо достеменно, тих ситуацій, в яких жили перші християнські церкви. Але ваші коментарі допомагають, краще пізнати і відкрити для себе те середовище в яких жили перші християни.
    Ми також маємо багато викликів, які треба вирішувати Божими шляхами!
    Божої вам помочі у вашій праці!!!

Залишити відповідь до Svyatoslav Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.