Lectio (читання)
«Так само, як тіло є одне, хоч і багато має членів, і всі члени тіла, хоч є їх і багато, становлять одне тіло, так і Христос. 13. Усі-бо ми хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом, чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом. 14. Тіло-бо складається не з одного тільки члена, а з багатьох. 15. Коли б нога сказала: “Я не рука, отже, не входжу у склад тіла”, – то хіба через те не належала б до тіла? 16. І коли б вухо сказало: “Я не око, отже, не входжу у склад тіла”, – то хіба через те воно не належало б до тіла? 17. Якби все тіло було оком, де ж тоді був би слух? Якби все воно було вухом, де був би нюх? 18. Та ж Бог розподілив члени, кожного з них у тілі, як хотів. 19. Якби все було одним членом, де було б тіло? 20. Тепер же членів є багато, але одне лиш тіло. 21. Не може око руці сказати: “Ти мені непотрібна!” Чи голова ногам: “Ви мені непотрібні!” 22. Бо ж члени тіла, що слабшими здаються, є найпотрібніші; 23. і тим членам, що здаються непочесними в тілі, ми, власне, даємо більше чести, і наші непристойні члени зазнають більшої пошани; 24. ті ж, що в нас пристойні, її не потребують. Та Бог так уклав тіло, що дав більше чести нижчому членові, 25. щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. 26. І як страждає один член, страждають усі з ним члени, і як один член у славі, радіють з ним усі члени».
Коментар до тексту
У цьому уривку св. Павло розмірковує про єдність та різноманіття в Містичному Тілі Христа, яким є Церква. У грецькій та латинській літературах суспільство часто порівнювали з тілом. Навіть сьогодні говоримо про «корпорації» – первісно цей термін містив ідею, що громадяни конкретного міста є відповідальними за спільне добро. Послуговуючись метафорою тіла, апостол наголошує на двох важливих особливостях: 1) ідентифікує Церкву з Христом: «так і Христос» (в. 12); 2) каже, що Святий Дух є життєвим принципом Церкви: «Усі-бо ми хрестилися в одному Дусі (…) і всі ми були напоєні одним лише Духом» (в. 13). Єдність Містичного Тіла, яка походить із єдиного життєвого принципу – Святого Духа – і спрямована до однієї спільної мети, тобто будування Церкви, означає, що всі члени Тіла, яке б завдання не виконували чи яку посаду не обіймали, мають однакову гідність та важливість[1].
Meditatio (розважання)
«І як страждає один член, страждають усі з ним члени, і як один член у славі, радіють з ним усі члени». У Посланні до Римлян св. Павло каже щось подібне: «Радуйтеся з тими, що радуються, плачте з тими, що плачуть» (Рим 12:15). Такі думки, які закликають учнів Христа до справжньої солідарности, трапляються і в інших листах апостола: «Носіте тягарі один одного, і тим робом виконаєте закон Христа» (Гал 6:2); «Про в’язнів пам’ятайте, немовби ви самі були в кайданах з ними, та про тих, що страждають, оскільки й ви самі в тілі» (Євр 13:3).
Якщо ми справді є членами Церкви та якщо Церква належно функціонує, ми не можемо жити лише власною самодостатністю. Інакше ми є членами Тіла Христового тільки у своїх мріях та суб’єктивних емоціях. Якщо нами насправді керує Святий Дух, ми не можемо жити за принципом «моя хата скраю». Бог любить і співпереживає. Дія Бога назовні завжди сповнена любови, бо саме любов спричиняє всі Його діяння. І Святий Дух завжди діє в серці особи так, що вона, переростаючи власний егоїзм, відкривається до інших людей, діалогує з ними, співпереживає, перестає жити тільки для себе.
Відповідальність у Церкві є ознакою зрілости. Якщо людина знає, що і для чого вона отримала в Таїнствах Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, тоді вона усвідомлює, ким покликана бути та що насправді означає бути людиною. Церква − це середовище нових стосунків, де відбувається наше становлення як особистостей. Оскільки ми сотворені на образ Троїчного Бога, то можемо розвиватися тільки у взаєминах з іншими. Так званий саморозвиток без стосунків із нашими ближніми є просто емоційним самообманом. Тому відкритість до інших, здатність зауважувати їхні труднощі та страждання й намагання їх полегшити, спроможність радіти успіхами інших − це ознаки того, що ми не є мертвим баластом для Церкви.
Oratio (молитва)
«Дай мені вранці відчути Твою милість, бо я на Тебе покладаюсь. Укажи мені дорогу, якою слід мені ходити, до Тебе бо підношу мою душу» (Пс 143:8).
Contemplatio (споглядання)
Живим членом Церкви можна бути або не бути. Немає проміжного стану. Людина або жива, або нежива. Ми або відкриті на дію Святого Духа, або закриті. Справжнє життя не можна імітувати, адже Бог не бавиться в життя. Він дарує нам його як безцінний дар і хоче, щоб ми ним жили, не просто вдавали, що живемо, а насправді животіли чи існували. Церква − це місце нових стосунків, де людина вчиться ставати кращою версією самої себе, вчиться жити життя. Отже, образ Церкви як Тіла Христового кладе велику відповідальність на всіх її членів і спонукає до того, щоб якнайкраще реалізуватися у стосунках з іншими.
[1] Saint Paul’s Letters to the Corinthians. With a commentary by members of the Faculty of Theology of the University of Navarre. Dublin: Four Courts Press, New York: Scepter Publishers 2005, P. 95–97.
