Lectio (читання)
«Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам Слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. 8. Ісус Христос учора й сьогодні – Той Самий навіки. 9. Не піддавайтеся різним та чужим наукам: воно бо добре укріпити серце благодаттю, не стравами, які не принесли ніякої користи тим, що віддавалися їм. 10. Є у нас жертовник, з якого не мають права їсти ті, що при Наметі служать. 11. Бо котрих звірят кров архиєрей заносить у святиню за гріхи, тих м’ясо палиться за табором. 12. Тому й Ісус, щоб освятити народ власною Своєю Кров’ю, страждав поза містом. 13. Тож виходьмо до Нього за табір, несучи наругу Його, 14. бо ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаємо. 15. Через Нього приносім завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають Його ім’я. 16. Добродійства та взаємної допомоги не забувайте: такі бо жертви Богові приємні».
Коментар до тексту[1]
Автор послання закликає адресатів залишатися вірними християнському навчанню та наслідувати віру своїх духовних наставників. На думку апостола, центром та фокусом їхнього життя повинен бути тільки Ісус Христос – Бог у людському тілі – незмінний і позачасовий. Тому слід остерігатися будь-якого іншого вчення, яке може відволікати від Христа, бо ті, які не з Христом, не мають права участі в безкровній жертві Євхаристії. Для того, щоб підкреслити унікальність жертви Христа, а також вражаючі можливості й переваги, які вірні отримують завдяки участі в Євхаристійній Трапезі, св. Павло послуговується мовою з книги Левіт у тій частині, де розповідається про жертви очищення (Лев 4:1–5:13), які в СЗ не могли споживати навіть священники, тому їх спалювали за табором (Лев 4:11–12; 20–21; 6:30; 16:27), а кров жертви вносили у святиню та окроплювали нею завісу, яка розділяла Святеє від Святого Святих (Лев 4:5–7). Усі ці обряди провіщали єдину й досконалу жертву Ісуса на Голготі – поза мурами Єрусалима, бо злочинців карали за межами міста (Євр 12:2), щоб їхня смерть не осквернила ритуальної чистоти спільноти (Лев 24:14, 23; Чис 15:35–36; Втор 22:24). Завдяки жертві Ісуса ми маємо очищення гріхів і доступ до Бога. Смерть Ісуса стається поза Єрусалимом – центром релігійного життя, і це применшує його подальшу важливість, а водночас вказує на Єрусалим Небесний (Євр 11:10, 14, 16) та сигналізує тему нашої духовної мандрівки задля кращої спадщини (Євр 11:8–10, 13–16; 12:18–24). Щоб осягнути мету цієї мандрівки, треба чувати над підтримкою автентичних стосунків з Ісусом (пор. Мк 13:13; Еф 6:18).
Meditatio (розважання)[2]
«Ісус Христос учора й сьогодні – Той Самий навіки». Цей вірш окреслює духовний фундамент життя кожного християнина. Це чудовий вияв віри й акту обожнювання та благоговіння, подібний до прослави єдиного Бога у книзі Второзаконня 6:4 (Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний) або ж вічного Бога в псалмі 102:12 (Ти ж, Господи, сидиш повіки на престолі, й ім’я Твоє по всі роди), тільки тут прославляється Ісус Христос.
Хоча перші духовні вчителі та провідники, можливо, уже віддали своє життя, засвідчуючи свою віру в Христа, проте християни завжди матимуть Учителя і Провідника, Який ніколи не помре, Який живе вічно й увінчаний славою. Люди приходять і відходять, але Ісус залишається назавжди. Він існує вічно, Він − Альфа і Омега, Початок і Кінець (пор. Од 1:8; 22:13). Він жив «учора» серед людей у певний період історії, Він живе «сьогодні» на Небі, праворуч Отця, і «сьогодні» ж перебуває біля нас, даруючи Свою благодать, і завжди заступається за нас (пор. Мт 28:20; Євр 4:14). Він «навіки» залишиться нашим Первосвященником і Відкупителем (пор. Євр 6:20; 7:17), поки не встановить Своє Царство та не передасть його Своєму Отцеві (пор. 1 Кор 15:24–28).
Христос не став людиною тільки на певний період. Воплочення було предвічним Божим задумом, і тому Син Божий, народившись від Діви Марії в конкретному просторі і часі, за правління кесаря Августа, залишається людиною повіки – у прославленому Тілі, яке носить знаки Його славних Страстей. У Христі людська природа тепер нерозривно поєднана з Божественною Особою Сина, а все творіння прославлене (пор. Кол 1:15–20; Еф 1:9–10). Тому можемо бути абсолютно впевнені, що навчання Христа незмінне, і саме воно покликане преобразити світ. Усі виміри життя людини – праця, родинне та суспільне життя, різноманітні досвіди – у Христі отримують нове й вічне значення.
Oratio (молитва)
«Ти ж усе Той Самий, і літам Твоїм кінця немає» (Пс 102:27).
Contemplatio (споглядання)
«Церква ж вірує в те, що Христос, Який помер за всіх і воскрес (2 Кор 5:15), через Свого Духа дає людині світло та силу, щоб вона змогла гідно відповідати своєму найвищому покликанню, і що немає під небесами іншого Імені, даного людям, у Якому могли б вони знайти спасіння (Ді 4:12). Так само вірує вона в те, що ключ, центр і мета всієї людської історії перебувають у її Господа і Вчителя. До того ж Церква стверджує: у всіх змінах є чимало незмінного, що має свою основу в Христі, Який є Той Самий учора, сьогодні й навіки (Євр 13:8)» (Gaudium et spes, 10)[3].
[1] Коментар до тексту оснований на: A. Hoeck, L. W. Manhardt. Ezekiel, Hebrews, Revelation. Steubenville, OH: Emmaus Road Publishing 2010, P. 114; J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. Heb 13:10–17.
[2] Розважання взято з The Navarre Bible. The Letter to the Hebrews. With a commentary by members of the Faculty of Theology of the University of Navarre. Dublin: Four Courts Press, New York: Scepter Publishers 2005, P. 143–144.
[3] Цитується за Документи Другого Ватиканського Собору (1962–1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі / перекл. з лат. / Український католицький університет. – Львів: Свічадо, 2014, С. 341.
Дякую
Христос рождається! Щиро вдячний Вам!
Христос раждається! Дякую за науку!