26-й тиждень після П’ятидесятниці. Середа. Бог шукає людину (Лк 15:1–10)

Час прочитання: 8 хвилин

Lectio (читання)

«Усі митарі й грішники приходили до Нього, щоб Його почути. 2. А фарисеї з книжниками нарікали: «Цей грішників приймає і їсть разом з ними.» 3. Тоді Ісус сказав до них цю притчу: 4. «Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і одну з них загубивши, не зоставить дев’ятдесят дев’ять у пустелі та не піде шукати загублену, поки її не знайде? 5. А, знайшовши, кладе її собі, радіючи, на плечі 6. й, повернувшися додому, скликає друзів та сусідів і до них каже: Радійте зо мною, бо я знайшов овечку, що була загубилась. 7. Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння. 8. Або котра жінка, маючи десять драхм, і як одну загубила, не засвітить світла, не замітатиме своєї хати й не шукатиме її старанно, поки не знайде? 9. А, знайшовши, скличе подруг і сусідок і їм каже: Радійте зо мною, бо я знайшла ту драхму, що була загубила. 10. Отак, кажу вам, буває між ангелами Божими радість над одним грішником, що кається

Коментар до тексту

Текст Лк 15 часто називають «Євангелієм в Євангелії». Тут розміщено три притчі: 15:1–7 – про загублену вівцю, 15:8–10 – про загублену драхму та 15:11–32 – про милосердного Батька, який мав двох синів. «Ісус розповідає їх для того, щоб фарисеї з книжниками, які нарікали, що «цей грішників приймає і їсть разом з ними» (Лк 15:2), могли збагнути, як Бог ставиться до тих, які грішать, а потім навертаються до Нього. Лука чітко стверджує, що всі три притчі Ісус мовив саме до них (Тоді Ісус сказав до них цю притчу – в. 15:3).

Ясно, що Він ніде не каже, що грішників потрібно приймати такими, якими ті є, – вони повинні розкаятися: заблукана вівця та загублена драхма віднаходяться, а блудний син повертається додому. Однак Ісус інакше, ніж його критики, розуміє суть покаяння – для його опонентів важливі тільки їхні стандарти чистоти та збереження закону, тоді як для Господа дуже важливе щире розкаяння тих, хто йде за Ним[1]. Подібно як друзі пастуха радіють разом з ним, коли він знаходить заблукану вівцю, а товаришки та сусідки тішаться разом із жінкою, котра віднайшла загублену драхму, так і друзі Бога радіють, коли він повертає Свою втрату; виглядає, що критики Ісуса, які шемрали на Нього з приводу Його дружби з грішниками, насправді не були друзями Бога[2]

Тому цілком можливо, що Ісус опосередковано натякає книжникам і фарисеям, що й вони потребують покаяння, оскільки не знають Божої дійсності – кульмінація історій (про заблукану вівцю та загублену драхму) розрахована на віру юдеїв у те, що дві половини Божого творіння, небо й земля, відповідно до Божого задуму, повинні перебувати в гармонії між собою та що Боже Царство має бути «як на небі, так і на землі»[3]»[4]

Meditatio (розважання)

«Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і одну з них загубивши, не зоставить дев’ятдесят дев’ять у пустелі та не піде шукати загублену, поки її не знайде?». «Церква сьогодні має вельми важливе завдання – бути живим свідченням про невимовну любов Божу, яка виявляється в жертві Ісуса на хресті[5]. Таким чином, «ми проповідуємо Христа розп’ятого» (1 Кор 1:23), «що полюбив нас і обмив нас від гріхів наших кров’ю своєю» (Од 1:5). Бо «Бог… показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рм 5:8). Світ, понищений та покалічений через безумну дію гріха, потребує чути слова Доброї Новини, а не тільки докори та моралізування, які не дають сили виконати те, до чого закликають. Багато людей потребують почути, що вони не полишені самі на себе в тих станах та місцях, куди заблукали манівцями життя, – є Хтось, Хто їх постійно шукає, поки не знайде (Лк 15:4, 8), щоб обдарувати їх повнотою Свого життя (див. Йо 10:10).

Надзвичайно істотною особливістю двотомного твору Луки є наполегливе ствердження, що спасіння, котре дарується нам Христовим життям, смертю, воскресінням та Його вченням, адресоване всім людям, а не представникам якогось одного народу (скажімо, євреям), суспільного класу чи певної спільноти.

Церква покликана донести світові – всім без винятку, які почуваються незадоволені та нещасливі через своє життя, що замість усього того, що ранило, завдавало болю, спустошувало та руйнувало їхнє життя, Бог пропонує в Ісусі те, що є життям абсолютно іншої якості, те, що ніколи не промине, і є воно настільки прекрасне та незбагненне для нас (див. 1 Кор 2:9), що перевершує наші найкращі мрії та сподівання, – адже Бог «може зробити куди більше за те, чого ми просимо або що ми розуміємо» (Еф 3:20).

Єдине, що вимагається від людини, яка захотіла б усе це прийняти, – віра і навернення (зречення від гріховного життя), яких ми потребуємо, щоб жити життям Божим, що його нам приніс Христос[6]. Бог, про якого Він розповідає, – Святий (Інакший). Цей Бог «полюбив людину вічною любов’ю» (Єр 31:3), і тому, коли грішник повертається до Нього, на небі є велика радість (Лк 15:7, 10). Противники Ісуса бачили, що таке богослов’я радості було не просто теоретичне, але навпаки – приголомшливо конкретне та практичне в Його місії[7][8]

Oratio (молитва)

Ісусе, даруй мені усвідомлення, що Ти постійно мене шукаєш, щоб покласти на Свої плечі та радіти моїм віднайденням…

Contemplatio (споглядання) «Дії Бога набирають свого драматизму у тому, що в особі Ісуса Христа сам Бог розшукує “загублене ягня” – стражденне і заблукане людство. Коли Ісус у своїх притчах говорить про пастиря, який іде шукати загублене ягня, про жінку, що шукає драхму, про батька, який вибігає назустріч блудному синові і обіймає його, йдеться не лише про слова, а про пояснення власне Його суті і Його вчинків. У Його смерті на хресті Бог повертається проти самого Себе, Він віддає себе на смерть, щоб явитися людству і спасти його – такою є любов у найрадикальнішій формі», – пише Венедикт XVI[9]


[1] N. T. Wright.  Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, Louisville, Kentucky 2004 – P. 183.

[2] C. S. Keener. The IVP Bible Background Commentary. New Testament. 2nd Edition. IVP Academic Downers Grove Ill. 2014. – P. 232.

[3] N. T. Wright.  Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, Louisville, Kentucky 2004 – P. 184.

[4] о. Юрій Щурко. Термін ζητέω в Євангелії Св. Луки: лінгвістично-екзегетичні студії. Opole, Opolska Biblioteka Teologiczna  2016 – С. 81

[5] Игумен Инокентий (Павлов). Что такое христианство? – Москва, 2008. – С. 17.

[6] Й. П. Флорис Ідіть євангелізуйте охрищених / Пер. Т. Олійник. – Львів: Місіонер, 1997. – С. 68.

[7] T. C. De Rozario. Joy in the parables of Luke 15. Rome, 1995 – P. 2.

[8] о. Юрій Щурко. Термін ζητέω в Євангелії Св. Луки: лінгвістично-екзегетичні студії. Opole, Opolska Biblioteka Teologiczna  2016 – С. 82–84

[9]Бенедикт XVI.Deus caritas est (Бог є любов) / Енцикліка про християнську любов / Комісія соціальної комунікації, Комісія «Справедливість і мир» УГКЦ. – Львів, 2006. – С. 12.  Цитується за о. Юрій Щурко. Термін ζητέω в Євангелії Св. Луки: лінгвістично-екзегетичні студії. Opole, Opolska Biblioteka Teologiczna  2016 – С. 84

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *