23-й тиждень після П’ятдесятниці. Четвер. Вимога знаку (Лк 11:14–23)

Час прочитання: 7 хвилин

Lectio (читання)

«Ісус виганяв біса, що німий був. І як біс вийшов, німий заговорив, і дивувались люди. 15. Та деякі з них говорили: Він Велзевулом, князем бісівським, виганяє бісів”. 16. Інші ж, щоб Його випробувати, домагалися від Нього знаку з неба. 17. А Він, знаючи думки їхні, сказав їм: Кожне царство, розділене проти себе самого, запустіє, і дім на дім упаде. 18. Коли, отже, і сатана проти себе самого розділився, як устоїться його царство? Бо ж кажете, що Велзевулом виганяю бісів. 19. Коли ж Велзевулом виганяю бісів, ким виганяють ваші сини? Ось чому вони будуть вашими суддями. 20. Коли ж Я Божим перстом виганяю бісів, то значить, прийшло до вас Боже Царство. 21. Коли хтось сильний та озброєний пильнує свого двору, його майно в безпеці. 22. Коли ж надійде хтось сильніший від нього і його подолає, то забере в нього всю його зброю, на яку він покладався, і роздасть його здобич. 23. Хто не зо Мною, той проти Мене, і хто зо Мною не збирає, той розсипає».

Коментар до тексту[1]

Цей уривок описує контроверсії між Ісусом і фарисеями. Екзорцизм німого духа в Лк 11:14 стає підставою для звинувачення Ісуса, Який начебто виганяє бісів Велзевулом (в. 15), та спокушування вимогою знаку з неба (в. 16). Текст сьогоднішнього читання відлунює до численних аналогічних ситуацій, які траплялися під час подорожі Ізраїлю з єгипетського рабства до Обіцяної Землі. Тут бачимо, як ця історія повторюється, бо впертість Ізраїлю нікуди не поділася.

Язичницькі екзорцисти виганяли бісів різними магічними заклинаннями. Раввини у II ст. все ще звинувачували Ісуса та юдео-християн у використанні магії при вчиненні чудес. Ім’я «Велзевул» пов’язане з іменем язичницького екронського божества Baal-zebub (2 Цар 1:2) і тотожне з іменем Веліар (2 Кор 6:15) − традиційній назві диявола в Завіті Соломона (раввини часто називали його Саммаель, у Книзі Ювілеїв його ім’я − Веліар або Мастема, а в Сувоях Мертвого моря – Веліал; попри таке розмаїття імен, євреї завше розуміли, про кого йдеться та хто керує бісами).

Ісус дуже спокійно розбиває всі ці богохульні наклепи, мовлячи, що Він «виганяє бісів перстом Божим, і це означає, що до них прийшло Царство Боже» (Лк 11:20). Цим твердженням Лука хотів пригадати своїм читачам про владні діяння Мойсея при дворі фараона (Вих 8:19), які не змогли повторити єгипетські чаклуни. Ісус переміг сатану, і тому може повелівати його прислужникам. У такий спосіб євангелист показує, що Бог Виходу – живий і діє щомиті, Його шлях до Єрусалима позначений великими знаменнями, а там Він переможе саму смерть тією силою, яка допомагає Йому виганяти демонів. Він переможе смерть ціною власної смерті.

Meditatio (розважання)

«Інші ж, щоб Його випробувати, домагалися від Нього знаку з неба». Фарисеї не бажали бачити в діях Ісуса Божу силу, позаяк діяння та навчання Ісуса не вміщалися в їхніх головах. Їхня поведінка ставить перед нами декілька дуже важливих запитань, бо питання ідентичности Ісуса актуальне не тільки для тогочасної релігійної еліти.

Чому багато людей, навіть тих, які вважають себе християнами, мають дуже хибні уявлення про особу, життя та діяльність Ісуса? Чому багато дослідників, вивчаючи Євангелія, унаслідок своїх студій приходять до дуже чудернацьких висновків, приписуючи Ісусові те, що насправді ніяк Його не стосується, так само, як це робили ті, які звинувачували Ісуса у співпраці з Велзевулом?

На це можна дати принаймні два пояснення. Перше пов’язане з особливостями духовного життя. Одна з найбільших небезпек у духовному житті людини – небезпека звикнути до святого. Коли це стається, людина перестає відчувати те, що перевершує межі її фізичного та психічного світу – світу фізіологічних потреб і світу психічного та психологічного комфорту. Відтак усе, що залишається поза цим світом відчуттів і на що вже не поширюється здатність власного розумового сприйняття, стає їй чужим, непотрібним, а інколи навіть загрозливим. Тоді розвиток людської особистости набуває ознак однобокості й неповноти, а її незадіяний духовний первень шукає вираження в різних неправильних формах і напрямках. Брак досвіду великої, істинної та живої Тайни Бога веде до заміщення цього досвіду розмаїтими сурогатами. Відсутність внутрішньої пильности спричинює зосередження на зовнішньому: Бог зі Святого, тобто цілком Інакшого, перед Ким потрібно благоговіти та простиратися долілиць в очікуванні почути Його Святу волю, переходить у категорію когось, хто задовольняє зрозумілі егоїстичні очікування та прагматичні корисливі прагнення. Усе це задля душевного спокою покривається напрацьованою внутрішньою аргументацією, що так і повинно бути, що це було бажання самого Бога тощо.

Друге пояснення стосується інструментів, підходів та методів дослідження Писання. Маркс, Ніцше та Фройд переконали ціле покоління, що не варто вірити Одкровенню, тому що воно вказує не на Когось поза нами, а на інші сторони нашого власного – особистісного чи суспільного – буття. Так у мислення сучасної людини глибоко ввійшла герменевтика підозри, згідно з якою розмову про Бога можемо завжди звести до наших економічних, політичних, сексуальних цілей та інтересів. Таким спрощеним схемам протиставляється реалістично-критичний підхід прочитання писання, який можна сформулювати як lectio catholica semper reformanda: воно завше стремить до вірности собі та публічному світові й завше відкрите до змін, виправлень, спростувань. Отже, для серйозного вивчення Писання потрібен критичний реалістичний підхід, що бере до уваги всі наявні на сьогодні відомості, перевіряє теорії й гіпотези, залишаючись при цьому незалежним від ідеології.

Oratio (молитва)

Господи, навчи мене розпізнавати Твою діяльність в історії світу й мого особистого життя та підкоряти своє серце Твоїй святій волі…

Contemplatio (споглядання)

Цей текст − своєрідна пересторога, адже коли людина не наповнюється Богом, тоді хтось інший керує її особою й виявляється в її словах і вчинках, на жаль, уже навіть не до кінця усвідомлено і для самої особи. Якщо ж людина не змінює свого життя після того, як Господь торкнув її, то, безумовно, наражає себе на великі небезпеки, що можуть мати ще гірші наслідки.

[1] Коментар до тексту, розважання та запрошення до споглядання взято з о. Юрій Щурко. Термін ζητέω в Євангелії Св. Луки: лінгвістично-екзегетичні студії. Opole, Opolska Biblioteka Teologiczna 2016, С. 191–196.

1 коментар до “23-й тиждень після П’ятдесятниці. Четвер. Вимога знаку (Лк 11:14–23)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.