15-й тиждень після П’ятдесятниці. Середа. Роль віри та Закону (Гал 3:15-22)

Час прочитання: 8 хвилин

Lectio (читання)

«Брати, я говорю по-людському: Навіть людського заповіту, укладеного як годиться, ніхто не може скасувати чи до нього щось додати. 16. Обітниці ж були дані Авраамові та його потомкові. Не сказано: “Потомкам”, немовби про багатьох, лише про одного: “І твоєму потомкові”, Яким є Христос! 17. Кажу-бо це: Завіту, уже затвердженого Богом, Закон, що надійшов по чотириста тридцятьох роках, не може скасувати й таким чином зробити недіючою обітницю. 18. Бо коли б спадщина була від Закону, вона б не була вже від обітниці; Авраамові ж Бог дарував Свою ласку через обітницю. 19. А що ж тоді Закон? Його додано із-за переступів, доки не прийде потомство, якому була дана обітниця, проголошена ангелами через посередника. 20. Посередника ж нема, коли є хтось один, а Бог один. 21. То хіба Закон проти обітниць Божих? Зовсім ні! Було б інакше, якби дано Закон, який міг би оживляти, тоді справді від Закону було б оправдання. 22. Але Письмо все замкнуло під гріхом, щоб віруючим була дана обітниця завдяки вірі в Ісуса Христа».

Коментар до тексту[1]

«Господь сказав до Аврама: “Вийди із землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу. 2. А Я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. 3. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться”» (Бут 12:1–3). Ці три вірші зумовлюють динаміку та розвиток усіх подій Старого Завіту. По суті, Бог дав Аврамові (який пізніше отримає ім’я Авраам) чотири великі обітниці: Землі (12:1), народу (12:2), Месії (12:3 – слова «тобою» Павло інтерпретує «“І твоєму потомкові”, Яким є Христос!» (Гал 3:16)), Вселенської Церкви (12:3 – у Церкві всі племена землі отримають благословення). Більше ніж за 400 років після цієї обітниці Господь на Синаї дав Ізраїлеві Закон (Вих 20−24), щоби вказати на гріхи, у яких живе народ, та показати знаки, які ведуть до життя. Отож Закон (зокрема Декалог), який відображає Божий порядок у світі, увиразнив гріх і показав, що він має бути засуджений і відкуплений. Інша мета Закону – вказувати людям дорогу життя та готувати їх до зустрічі з Христом. Павло каже: «Раніше ніж прийшла віра, ми були замкнені під охороною Закону, очікуючи віри, що мала відкритися, 24. так що Закон був нашим вихователем аж до Христа, щоб вірою ми оправдалися» (Гал 3:23−24). Тут апостол послуговується образом із греко-римського світу, у якому він жив: домашній учитель («охоронець» – Гал 3:24) був слугою, який доглядав за дітьми та водив їх до школи, поки вони не стали дорослі. Прихід Ісуса вказує, що людство досягнуло певної зрілості. Тепер через віру в Христа та хрещення ми стаємо синами і доньками Отця й зодягаємося у Христа (Гал 3:27), і від цього моменту зникає різниця між людьми (Гал 3:28), позаяк усі стають нащадками Авраама й учасниками обітниць, які Бог йому дав (пор. Бут 12:1−3).

Meditatio (розважання)[2]

«Обітниці ж були дані Авраамові та його потомкові. Не сказано: “Потомкам”, немовби про багатьох, лише про одного: “І твоєму потомкові”, Яким є Христос!». Для Павла юдейські агітатори, які прийшли і сіяли смуту в церквах Галатії через заклик виконувати різні обрядові приписи Закону Мойсея (тільки так, на їхню думку, вони могли стати християнами), були людьми, які хотіли змінити Божі обітниці, переінакшити Його остаточну й незмінну волю. Ці люди мали зухвалість від імені Бога говорити те, чого Бог не казав і не вимагав. Бог, однак, від самого початку хотів, щоб через обітниці, дані Авраамові, утворилася одна велика родина усіх людей у спільноті Церкви, об’єднана вірою, а не походженням чи національністю.

Павло пояснює, що Бог дав обітницю Авраамові та його «потомкові» (тут слово стоїть в однині, тобто йдеться про нащадка) − Христові, Який, за навчанням Павла, представляє увесь Божий народ. Для нашого індивідуалістичного мислення це складно зрозуміти, але в давнину, наприклад, цар репрезентував увесь народ. Тому віра у Христа, наша єдність із Христом дає нам змогу стати спадкоємцями цих великих обітниць і творити в Ньому одну велику Божу родину Його благодаттю. Це було бажанням Бога від самого початку, і тому Закон, який з’явився в історії значно пізніше, не може цього змінити. Очевидно, Закон також мав своє важливе значення – він був необхідною частиною Історії спасіння (в. 19), бо відігравав роль своєрідного духовного карантину, поки не з’явилися ліки у Христі. Іншими словами, Закон слугував своєрідним перехідним етапом для фізичної родини Авраама, тобто усього народу Ізраїлю, поки не прийде обіцяна Богом єдина родина, об’єднана у Христі через хрещення.

Павло каже, що Закон був даний через ангелів та «посередника», яким зазвичай уважають Мойсея. Мойсей міг згуртувати Ізраїль, і в цьому була його велика роль, але не міг зробити з язичників і євреїв однієї родини, а позаяк Бог один, то Він бажає створити єдину (пор. Рим 3:29−30), а не багато родин. Закон же виховував Ізраїль, щоб той був прикладом святого життя для всього світу, і саме в цьому позитивна й унікальна роль Закону. Правда все-таки полягає в тому, що Ізраїль, знаючи Заповіді (Закон), усе ж не міг усього виконати, і тому за фактом був переступником Закону (цю тему Павло дуже сильно розвиває в Рим 7), як і язичники. Тому всі (Ізраїль та решта світу) народи, яких ми називаємо поганами чи язичниками, потребували порятунку від смерті через неспроможність самим ходити Божою дорогою – дорогою життя. Цей порятунок прийшов для всіх без винятку людей через дар спасіння в Ісусі Христі: єднаючись із Ним, ми не тільки маємо доступ до нового життя, а стаємо «новим творінням» (2 Кор 5:17) і, долаючи поділи та ворожнечу, творимо одну велику Божу родину.

Oratio (молитва)

«Хто мудрий, хай запримітить оці речі і хай зрозуміє милості Господні» (Пс 107:43).

Contemplatio (споглядання)

Значну частину 1 Кор апостол Павло присвячує проблемі поділів у християнській громаді Коринта. Брак їхньої справжньої єдності з Ісусом мав трагічні наслідки в житті їхньої спільноти. Такі ж наслідки мають місце і на макрорівні цілої Церкви: брак справжнього життя у Христі, закритість на провід Святого Духа, гордість та амбіції стають причиною того, що старий Адам всередині нас пускає свої метастази. Тому, осмислюючи цей прекрасний предвічний Божий задум зробити з усіх людей одну велику родину у Христі – об’єднати у Ньому все земне і небесне (Еф 1:10; Кол 1:20), завжди запитуймо себе: «Яка моя роль? Що я роблю для цієї єдності? Наскільки я вмію зосереджуватися на найважливішому, усвідомлюючи, що люди, які перебувають поза Церквою, хочуть бачити і моє особисте, і наше спільне свідчення?».

---

[1] Деякі думки в коментарі основані на The Navarre Bible. Saint Paul’s Letters to the Romans and Galatians. With a commentary by members of the Faculty of Theology of the University of Navarre. Dublin: Four Courts Press, New York: Scepter Publishers 2005, P. 155−156.

[2] Розважання основане на T. Wright. Paul for Everyone. Galatians and Thessalonians London SPCK, Westminster John Knox Press 2004, P. 36−39.