13-й тиждень після П’ятдесятниці. Середа. Дивні Божі дороги (Мк 3:20−27)

Час прочитання: 7 хвилин

Lectio (читання)

«Повертається Він додому, а народ знову там юрмиться, так що вони не мали змоги й попоїсти. 21. Довідавшись про те, Його свояки вийшли, щоб Його взяти, бо було говорено: “Він не при собі!”. 22. А книжники, які прийшли були з Єрусалима, казали, що Він Велзевула має і бісівським князем бісів виганяє. 23. Тоді Ісус прикликав їх до Себе й заговорив притчами до них: “Як може сатана сатану виганяти? 24. Коли царство поділене саме в собі, не зможе те царство встоятись. 25. Коли будинок розділений сам у собі, неспроможен будинок той більше стояти. 26. Отак і сатана: якщо повстав сам на себе й розділився, не може встояти, а край йому настав! 27. Ніхто не може вдертись до сильного в хату й пограбувати його добро, якщо він спершу не зв’яже сильного, а щойно тоді розграбує його хату”».

Коментар до тексту

Попри те, що слава Ісуса зростає, Він має дуже суперечливу і навіть негативну оцінку в очах Своїх близьких (грецька ідіома, яку тут використовує Марко (в. 21) – «παρ᾽ αὐτοῦ / par avtov / від нього», може стосуватися будь-якої близької особи, не обов’язково кровно спорідненої) та офіційних релігійних представників народу. У цьому уривку бачимо, як Ісус чітко вказує на алогічність закидів книжників, що буцімто Він діє під впливом демонічних сил. Відповідно до небіблійного, фольклорного псевдоепіграфу з кінця І − початку ІІ ст. по Хр. під назвою Заповіт Соломона, Велзевула вважали одним з ангелів, які сходилися з жінками перед всесвітнім Потопом, внаслідок чого народжувалися гібридні нащадки, які пізніше стали демонами, – Бут 6:1−4; пор. 1 Енох 6−16; після Потопу Велзевул став провідником демонів – Заповіт Соломона 6:2; 16:13. Сферою його активності уважалася політична тиранія, спокушування святих чоловіків та священників, заздрість і вбивства у містах та підбурювання до війни – Заповіт Соломона 6:4. Словами про «поділене царство» Ісус стверджує, що, опонуючи Йому, книжники самі вступають у союз із силами зла. Визначальною ознакою послідовника Божого Царства є вірність Ісусові та Його навчанню (Мк 3:35).

Meditatio (розважання)

«Довідавшись про те, Його свояки вийшли, щоб Його взяти, бо було говорено: “Він не при собі!”». Пророк Ісая так описує свою грандіозну зустріч із Богом, яка стала початком його пророчого покликання: «Бачив я Господа на високім і піднесенім престолі; поли Його риз наповнювали храм. 2. Над ним стояли серафими. Кожен мав по шість крил: двома закривав собі кожен обличчя, двома закривав ноги, а двома літав. 3. І кликали один до одного: “Свят, свят, свят Господь сил; уся земля повна Його слави!”. 4. Підвалини порогу хитались від того гомону, а дім став повен диму» (Іс 6:1−4). На означення Бога автор використовує прикметник Свят (Святий) − קָדוֹשׁ / kadosh, який у єврейській мові часто вживається для позначення чогось відокремленого, священного, іншого, присвяченого Богові. Отож одним із атрибутів Бога є Його святість – відокремленість та інакшість. Бог, Який являє Свою славу Ісаї, водночас є трансцендентним, тобто перебуває в іншому світі, відокремлений від усього творіння. Потрійне повторення «Свят» в Іс 6:3 вказує на те, що Божа святість (інакшість) є святістю найвищої міри (т. зв. суперлатив) й охоплює усю повноту Його Божественної природи[1].

Цей Бог з’явився в людському тілі Ісуса з Назарета. Став людиною. Задля мене і задля тебе Він став страждаючим Слугою Господнім. Ісая каже: «Хто б повірив тому, що ми чули? Кому рамено Господнє об’явилось? 2. Він, мов той пагін, виріс перед нами, мов корінь із землі сухої. Не було в Ньому ні виду, ні краси, – ми бачили Його, – ні вигляду принадного не було в Ньому. 3. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми Його нізащо мали. 4. Та Він наші недуги взяв на Себе, Він ніс на Собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, що Бог Його побив, принизив. 5. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані» (Іс 53:1−5).

Ніхто з близьких (чи родичів) Ісуса до Його Воскресіння з мертвих не міг усвідомити, що Бог, про Якого пророкував Ісая, у плоті Ісуса поставив Свій намет посеред нас – саме такий дослівний переклад грецького виразу «Слово сталося тілом» (Йо 1:14). Ще менше усвідомлювали це офіційні релігійні провідники народу – люди, які вважали, що все знають про Бога. Зрештою, ніхто тоді не міг осягнути, що Бог у славі в Іс 6 і Страждаючий Слуга Господній в Іс 53 – Той самий Господь. Коли сучасники Ісуса бачили, як Він – зовні така ж людина, як і вони, почав чинити надзвичайні речі, які людині не під силу, тоді це здалося їм чимось таким, що їхні розум і воля відмовилися прийняти. Усі вони були певні, що Бог не може бути настільки близько і діяти таким чином. Найгострішою, очевидно, була реакція «експертів», адже такий Бог ставав для них небезпечний, Він порушував їхнє статус-кво…

Oratio (молитва)

«Вкажи мені, о Господи, Твої дороги, навчи мене, де Твої стежки» (Пс 25:4).

Contemplatio (споглядання)

Господь сказав через пророка Ісаю: «Думки бо Мої – не ваші думки, і дороги ваші – не Мої дороги, – слово Господнє. 9. Бо так, як небо вище від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших і думки Мої вищі від думок ваших» (Іс 55:8−9). Деякі родичі Ісуса надто по-людськи, приземлено дивилися на Його життя, Його повну посвяту служінню, чудеса, і вважали це серйозною проблемою. Єдиним поясненням того, що переходило межі їхнього звичайного досвіду, було те, що Ісус, певно, несповна розуму. Усе це дуже промовисто демонструє, що Бог в Ісусі Христі готовий зробити з любові до нас. Упродовж історії Церкви багатьох святих, які всім серцем наслідували Христа, також уважали за ненормальних людей – ніхто насправді не розумів, що вони були «хворі» любов’ю до Христа, а через Нього − і до інших людей…[2]

---

[1] D. Mangum, D. R. Brown, R. Klippenstein, & R. Hurst (Eds.), Lexham Theological Wordbook. Bellingham, WA: Lexham Press 2014 (Electronic edition Logos 8). Holiness.

[2] The Navarre Bible. Saint Mark’s Gospel. With a commentary by members of the Faculty of Theology of the University of Navarre. Dublin: Four Courts Press, New York: Scepter Publishers 2005, P. 68.