1. Контекст та вступні зауваги.
Читаючи Євангеліє від Луки, зауважуємо, що воно містить у собі як мінімум cім тематичних частин: пролог (1, 1–4), т. зв. Євангеліє дитинства (1, 5 – 2, 52), підготовка діяльності Ісуса (3, 1 – 4, 13), діяльність Ісуса в Галилеї (4, 14 – 9, 50), роздуми з подорожі до Єрусалиму (9, 51 – 19, 27), діяльність Ісуса в Єрусалимі (19, 28 – 21, 38), Страсті та Воскресіння (22–24[i]). Кожна з цих вищеназваних частин своєю чергою ділиться на ще менші підсекції, за допомогою яких автор всебічно описує Добру Новину про те, що Бог зробив для нас в Ісусі Христі.
Притча про багача та Лазаря (Лк. 16, 19–31) міститься в тій частині Євангелія, яка розповідає про роздуми Ісуса під час подорожі до Єрусалиму: 9, 51 – 19, 27 (протягом наступних глав Лука 17 разів згадує про те, що Ісус «в дорозі»: це надає розповіді більш динамічного характеру[ii]). У рамки цієї подорожі Лука вставляє найбільшу порцію свого розповідного матеріалу: Ісус постійно говорить, і тому, за словами L. T. Johnson, відбувається формація народу[iii]. У часі подорожі Його оточують три групи людей: аморфні юрби, його опоненти (передусім фарисеї), та його учні (слово «учень» вжито 22 рази в 9–19 главах, у всіх інших євангелистів, разом узятих, 16 разів[iv]). Ця частина Євангелія після згадки про відкинення Ісуса самарянами (9, 51–56) починається описом вимог, які стоять перед учнями Ісуса (9, 57 – 10, 24), де Він наголошує в 9, 62, що «ніхто, поклавши руку на плуг й озираючись, не здатний до Царства Божого». Завершенням роздумів, висловлених по дорозі до Єрусалиму, служить притча про міни (19, 11–27), де Господь у 26-му вірші наголошує, що «кожному, хто має, дасться, а в того, хто не має, відберуть і те, що має».
Весь розповідний блок Лк. 9, 51 – 19, 27 творить ширший контекст для притчі про багача та Лазаря. Якщо простежити розвиток думки Луки в цій частині Євангелія, то можна зауважити, що все тут наявне навчання Ісуса він згруповує за допомогою 12-ти тем, кожну з яких розвивають кілька уривків Євангелія відповідно: 1. Благословення рішення: привілей, місія та уповноваження (9, 51 – 10, 24); 2. Учнівство: погляд на ближнього, Ісус та Бог (10, 25 – 11, 13); 3. Контроверсії, корекції та заклик до довіри (11, 14–54); 4. Учнівство – довіряти Богові (12, 1–48); 5. Розпізнати знаки часу: Ізраїль відвертається, але благословення ще можливе (12, 49 – 14, 24); 6. Учнівство перед лицем відкинення: основні елементи (14, 25–35); 7. Пошук грішників: небесні приклади (15, 1–32); 8. Щедрість і великодушність: поведінка з грошима та майном (16, 1–31); 9. Фальшиве навчання, прощення та служіння (17, 1–10); 10. Вірність в очікуванні Царя та становлення Царства (17, 11 – 18, 8); 11. Смиренне вручення всього Отцеві (18, 9–30); 12. Повернення до Єрусалиму: месіанська сила, особиста переміна, пересторога про відповідальність та вхід з плачем (18, 31 – 19, 44).
Звідси вужчим контекстом для притчі про багача та Лазаря служить наратив про «щедрість і великодушність: поведінка з грошима та майном» (16, 1–31). Відразу після трьох притч, які описують, як Бог шукає грішників та сподівається на їхнє покаяння (15, 1–32), Лука подає три інші уривки: притча про несправедливого управителя та додаткові заохочення вказують на потребу розумного розпорядження грошима (16, 1–13); у кількох наступних віршах Ісус дорікає фарисеям, формулює цінності нової епохи та проголошує початок нового часу (16, 14–18); врешті в притчі про багача та Лазаря Ісус наголошує, що Бог спостерігає не тільки за тим, як ми використовуємо ресурси, а й особливо уважний до того, чи ми ділимося ними з бідними та потребуючими (16, 19–31).
2. Текст і короткий коментар[v]
19 Був один багатий чоловік, що одягавсь у кармазин та вісон і бенкетував щодня розкішно.
Опис одягу пригадує цитату з Прип. 31, 22 та означає, що багач жив, як цар.
20 Убогий же якийсь, на ім’я Лазар, лежав у нього при воротах, увесь у струпах; 21 він бажав насититися тим, що падало в багатого зі столу, і пси приходили й лизали його рани.
Ім’я Лазар відповідає єврейському імені Елієзер, яке дослівно означає «Бог помагає». Дехто вбачав тут алюзію на образ вірного раба Авраама, який мав таке саме ім’я. Згадка про псів, які приходили та лизали струпи Лазаря, перегукується з уривками зі Старого Завіту, у яких йдеться про те, що пси пожирають трупи (1 Цар. 14, 11; 16, 4; 21, 24; Пс. 21, 16–17; Єр. 15, 3).
22 Та сталося: помер убогий, і ангели понесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали.
Слова про Лазаря, якого ангели занесли на лоно Авраама, часто пояснювали як алюзію на тексти про Еноха та Іллю, яких Бог забрав на небо (Бут. 5, 24; 1 Цар. 2, 11). Однак це малоймовірно, оскільки ці старозавітні особи були визволені від смерті. У юдаїзмі часто йдеться про праведників, яких забирають ангели; Ісус, однак, щадить своїх слухачів і не розповідає всім відомих істин про нечестивих, яких забирають біси.
Кожна людина, навіть найбідніша, мусить бути належно похована – не бути похованим вважали страшним нещастям (1 Цар. 14, 13). Але Лазар, який ніколи не мав ні багатих родичів, ні покровителів, не був похований, натомість багатієві влаштовано пишний похорон. Вважали, що справжні ізраїльтяни, а особливо мученики, у потойбічному світі перебуватимуть разом з Авраамом. Найпочесніше місце на бенкеті було поруч з господарем, так що найближчий гість міг схилити голову до нього на груди.
23 В аді, терплячи тяжкі муки, він підвів очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні 24 і закричав уголос:
– Отче Аврааме, змилуйся наді мною, пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця й закропить язик мій, бо я мучусь у цім полум’ї!
Образ полум’я в аді є відгомоном тексту Іс. 66, 24: «І коли вийдуть, то побачать трупи людей, що проти Мене збунтувались. Черв’як їхній не помре, вогонь їхній не погасне. Вони будуть осоружні всім людям» (пор. також Сир. 21, 9–10; Од. 20, 14–15). Важливо, однак, пам’ятати таке. Грецьке слово ᾅδης (hades – ад) майже завжди вживають на означення єврейського שְׁאוֹל (sheol – шеол), яким окреслювали царство мертвих – тимчасове місце перебування людей перед воскресінням (пор. Іс. 26, 19). Інше грецьке слово γέεννα (geenna – геєнна) є спотвореною формою єврейського גֵּי־הִנֹּם (gehinnom – гехінном), яка дослівно означає Долина Гінном – містилася поза мурами Єрусалиму (сьогодні – Wadi er-Rababi). Колись у цій долині ханааняни, які мешкали перед Ізраїлем в Обіцяній землі, приносили дітей у жертву різним ідолам, зокрема Ваалові та Молохові. Проте окремі апостати з-поміж ізраїльтян, часом також вдавалися до подібних мерзот (2 Хр. 28, 3; 33, 6), через що пророки проклинали це місце (Єр. 7, 31; 19, 2–6[vi]). Новий Завіт розрізняє ад і геєнну: якщо ад тимчасовий, то геєнна (перекладають також словом пекло) – вічна (Мр. 9, 43.48). В аді є тільки душа, а в геєнні і душа, і тіло (Мр. 9, 43 і далі; Мт. 10, 28). Геєнна повна вічного вогню, який приготований для диявола, його ангелів та тих, хто стане ліворуч від Христа на страшному суді (Мт. 25, 41). Марко описує геєнну як пекельну безодню (Мр. 9, 43) після загального воскресіння. Усі засуджені Божественним судом (5, 22; 23, 33) підпадуть під цей пекельний вогонь. Новий Завіт вживає цей термін, щоб показати серйозність гріха та щоб збудити сумління до покаяння і страху перед Божественним судом (Мт. 10, 28; 23, 33[vii]).
25 Авраам же промовив:
– Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся. 26 А крім того всього, між нами й вами вирита велика прірва, і ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть, ані звідти до нас не переходять. (Не зрозуміло, чи Ісус говорить про час до чи після Страшного суду. Єдине, що очевидно, – долю багатія вирішено остаточно).
27 Сказав багатий:
– Отче, благаю тебе, пошли його в дім батька мого: 28я маю п’ять братів, нехай він їм скаже, щоб і вони не прийшли на це місце муки.
29 Авраам мовив:
– Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають.
30 Той відповів:
– Ні, отче Аврааме, але, коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються. 31 Авраам відізвавсь до нього:
– Як вони не слухають Мойсея і пророків, хоча б і хто воскрес із мертвих, не повірять.
Відповідь Авраама багачеві перегукується з багатьма текстами Старого Завіту, у яких йдеться про те, як треба ставитися до ближніх, а особливо бідних (Втор. 14, 28–29; 15, 1–3.7 –12; 22, 1–2; 23, 19; 24, 7–15.19–21; 25, 13–14; Іс. 3, 14–15; 5, 7–8; 10, 1–3; 32, 6–7; 58, 3.6–10; Єр. 5, 26–28; 7, 5–6; Єз. 18, 12 – 18; 33, 15; Ам. 2, 6–8; 5, 11–12; 8, 4–6; Міх. 2, 1–2; 3, 1–3; 6, 10–11; Зах. 7, 9–10; Мал. 3, 5).
3. Прагматичний аналіз
3.1. Ситуаційний контекст (як могли розуміти притчу сучасники Ісуса).
Притча особлива в багатьох аспектах[viii]. Насамперед вона містить паралельні до вказівок опікуватися над бідними та потребуючими у Втор. 24, 7–15. Тільки в цій притчі дії учасників не обмежуються рамками цього світу, а й переносяться в потойбічний, а персонажі мають власні імена. Ці персонажі не стільки символізують «духовні відповідності», скільки означають визначену групу людей в подібній ситуації: багаті, бідні й ті, які перебувають у Божій присутності. Крім того, притча розвінчує традиційну єврейську мудрість, яка в багатстві бачила Боже благословення, а в нужді – покарання немудрим. Дехто з коментаторів вважає, що джерелом для притчі слугував фольклор, тому окремі її деталі не слід розглядати як реалістичне зображення майбутнього життя, чи як вчення про «проміжний стан» віруючого (після смерті, але до останнього суду), чи навіть як розповідь про стан старозавітних святих до розп’яття та воскресіння Ісуса. Інші наголошують, що з описаної в притчі ситуації ми, однак, можемо зробити окремі висновки щодо основних параметрів посмертного стану віруючих та невіруючих. До них належать: усвідомлення теперішнього, пригадування минулого, здатність розмірковувати та гострота відчуттів.
Характеристика дійових осіб дає поживу для певних роздумів. Авраам, предок єврейського народу, як, зрештою, й інші авторитетні фігури, говорить від імені Бога. Лазар та його безсердечний сусід тут виступають не як представники бідняків та багачів, а як представники людей, які, правильно або неправильно використовуючи матеріальні блага, входять у правильні або неправильні стосунки з Богом, – зрештою, той самий Авраам також був багатий. Більше того, вірш 30 чітко дає зрозуміти, що брати багача будуть засуджені за нерозкаяність, а звідси випливає, що об цей камінь спіткнувся і сам багач. Кожен єврей знав старозавітні настанови щодо милостині та допомоги бідним, так що багач не мав жодного права знехтувати людину, чию нужду він спостерігав щодня й котру міг облегшити без особливих зусиль.
Лазар символізує групу людей, які покладаються на Бога; його ім’я в перекладі з єврейської означає «Бог помагає». Ісус не каже, що цей убогий якимись особливими ділами підтвердив своє благочестя (його безпомічний стан підкреслював будь-яку активність, проте він, не ремствуючи, покірно приймає свою долю). Крім вищенаведених характеристик, одним із задумів притчі є показати суверенну волю Бога в спасінні, а Лазаря – як одного з тих, кого Бог спасає. Відтак основні теми притчі можна приблизно сформулювати так:
- ті, кому помагає Бог, після смерті відродяться в його присутності;
- нерозкаяні грішники, подібно, як і багач, – будуть піддані (наражаються на…) вічній карі;
- через Авраама, Мойсея та пророків Бог відкриває Себе та Свою волю, так що для тих, хто її ігнорує, не буде законного права жалітися на своє посмертне існування. Крім того, лейтмотив «надто пізно» пронизує всі частини притчі, об’єднуючи її таким чином в єдине ціле. Багач надто пізно звернув свою увагу на Лазаря, надто пізно виявив нездоланну безодню, надто пізно подумав про братів, надто пізно прислухався до Закону і пророків.
Реакція багатьох невіруючих сучасників Ісуса на Його воскресіння може бути ще однією причиною, через яку Ісус устами Авраама наперед стверджує: «хоча б і хто воскрес із мертвих, не повірять» (16, 31), а Лука зберігає ці слова у своєму Євангелії.
3.2. Сучасний контекст (що ця притча означає для нас сьогодні[ix])
Немає особливої потреби характеризувати Лазаря – він наш сусід: таких, як він, можна побачити в підземці, у підвалі будинку, біля входу до магазину, під мостами, біля смітників чи просто в арці чи під’їзді будинку, коли він, накриваючись лахміттям, вмощується і розстелює своє паперове ліжко просто на голий бетон. Такі місця ми проходимо досить швидко і не завжди чуємо, що промовляє наше сумління. Можливо, як пише Н. Т. Райт в коментарі до цієї притчі, ми тоді чуємо інші голоси: «Він сам винен. Є служби, які готові йому допомогти. Він мусить піти й знайти собі роботу. Якщо ми дамо йому грошей, він їх все одно проп’є. Краще триматися від нього подалі – хто знає, що йому спаде на думку…».
Коли таких людей проганяє міліція чи їх просто немає поряд з нашим домом, нам якось легше жити. Однак притча в Луки дуже виразна та легка для зрозуміння й делікатно пригадує нам те, що досить промовисто Ісус говорив «побожним» людям свого часу: біля нас є хворі, каліки, вбогі, заблукані грішники та безліч інших категорій людей, котрим через нас Господь хоче подарувати любов, надію та віру… «Порядні» люди часів Христа закидали Йому надмірну увагу до грішників, упосліджених, затаврованих, убогих, невчених. За свідченням Луки, крім убогих Марії та Йосифа, стареньких Симеона й Анни, убогих пастушків, – жоден із мудрих та вчених у Писанні відразу не прийняв незбагненного плану Бога. Саме «інтелігентам» свого часу Ісус розповідав притчі про загублену вівцю, загублену драхму, милосердного батька та двох його блудних синів (де старший не відходив фізично, але в серці був дуже далеко від свого батька).
Ісус хоче, щоб воля Отця була як на небі, так і на землі. Це по суті і є основною вимогою для встановлення Божого царства, котре, за словами св. Павла, «не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). Праведність – правильні стосунки з Богом та ближніми. Праведність творить שָׁלוֹם (salom) – цей термін з єврейської можна перекласти як щастя, cпасіння, свобода, невимушеність, мир. Мир – не відсутність війни, це позитивне поняття з власним змістом. Акадське salāmū найбільш близьке за значенням до кореня, який властивий для багатьох семітських мов й означає «бути здоровим, сильним, міцним, цілісним, довершеним, досконалим». Внаслідок цього, ми відчуваємо радість від нового життя, джерелом якого є Святий Дух.
Праведності, миру та радості неможливо осягнути, якщо ми не відкриті на Христову благодать, яка може зростати в нас тоді, коли наше серце, подібно до Ісусового, буде відкрите на співстраждання та милосердя до потребуючих. Треба бути вправним хитруном, щоб не визнати, що коли ми не є на місці Лазаря, то, навіть коли цього не усвідомлюємо, певною мірою претендуємо на місце багача… Ісус закликає нас бачити сучасних Лазарів й адекватно реагувати на їхнє страждання, без холоднокровних пояснень для себе, що ми маємо інші завдання та що всім не допоможемо. Окремі кола християн дуже полюбляють Євангеліє успіху… Через цю притчу Бог пропонує Свій план до успіху кожного з нас. Багато з-поміж нас вибирають «важке» служіння серед сильних світу цього, із пафосними коментарями говорячи про хрест, який нам випав, однак мало хто з-поміж нас відважується на героїзм справжнього служіння убогим… Ми любимо говорити про велич служіння матері Терези… самі ж боїмося зупинитися біля бездомних чи просто прийти, скажімо, і побути трохи з кимось, хто лікується в психіатричній лікарні.
Ця простенька притча, яка дає можливість очиститися від ілюзій та отрути егоїзму, спонукає нас застосовувати ті принципи, які знаємо з Писання, у нашому щоденному житті, аби чимраз більше відкривати для себе силу Воскреслого із мертвих, яка діє у всіх віруючих.
Апостол Павло, порівнюючи у своїх посланнях Церкву до Тіла, в якому ми є членами з особливою та неповторною роллю, стверджує таке бачення стосунків, які, на його думку, визначають життя Церкви: «І коли страждає один член – страждають з ним усі члени; і коли один член у славі – радіють з ним усі члени. 27. Ви – Христове тіло і члени, кожний зокрема» (1 Кор. 12, 26–27). Ці слова є частиною дуже практичного Першого послання до коринтян, де Павло закликає до правдивого життя у Воскреслому Христі та «поправи тілесного життя». Стрижневою главою цього послання є всім відомий гімн про Любов (1 Кор. 13). У Другому посланні до коринтян, яке виступає апологією його апостольського служіння, центральними є дві глави, у яких йдеться про збірку для потребуючих (2 Кор. 8–9). Щоб ніхто не подумав, що християнська любов може бути якоюсь абстрактною, Павло протягом двох глав закликає до пожертв на користь потребуючих і терплячих християн у Єрусалимі: «Ви знаєте ласку Господа нашого Ісуса Христа, що заради вас став бідним, бувши багатим, щоб ви Його вбогістю розбагатіли…12. Бо коли є охота дати, то вона приємна в міру того, хто що має, а не того, чого не має. 13. Тут не йдеться про те, щоб інші були в достатках, а ви у злиднях, але щоб була рівність; 14. щоб цим разом ваш надмір міг покрити їхню нестачу, а їхній надмір міг колись покрити вашу нестачу – і таким чином щоб панувала рівність, 15. як написано: «Хто був зібрав багато, не мав над міру, а хто мало, не мав нестачі».
Яку відповідь на
Боже Слово в притчі Луки та в посланнях до коринтян ми знаходимо у своєму серці
?
[i] Черський Я. Вступ до книг Нового Завіту, Львів ЛБА 1997, 57–58. На сьогодні існує консенсус більшості богословів стосовно структури Євангелія від Луки. Дивіться, наприклад, R. E., An Introduction to the New Testament, New York, 1997, 226; Wikenhauser A., New Testament Introduction, York 1963, 200 – 205.
[ii] Johnson L. T., The writings of the New Testament: an interpretation, Minneapolis 1999, 232.
[iii] Там само – 231.
[iv] Там само – 232.
[v] Деякі думки цієї частини взято з Пао Д., Шнабель Э., Евангелие от Луки. Ветхий Завет на Страницах Нового. Том II. Бил Г.К., Карсон Д.А. (ред.), Черкассы, Коллоквиум 2011, 185–186.
[vi] Jeremias J., ᾅδης., in Theological Dictionary of the New Testament, Kittel G., Friedrich G. (eds.), Bromiley G. W., (translator), vol. I – IX, Michigan 1964, vol. 1, 146 –149.
[vii] Jeremias J., γέεννα., in Theological Dictionary of the New Testament, vol. 1, 657 – 658.
[viii] Для аналізу притчі в цій частині використано: Blomberg C., Interpeting the Parables, Downers Grove 1990, 203–208.
[ix] Деякі думки в цій частині взято з Wright N. T. Luke for Everyone. – Westminster John Knox Press, 2004. – Kindle ed. p. 199-201
