1. Контекст уривку
Говорячи про контекст будь-якого уривку Євангелія від Матея, слід відзначити характерну літературну особливість цього Євангелія, яка полягає в чергуванні певного зразка, відповідно до котрого воно побудоване. Отже, євангелист ритмічно уклав весь матеріал в такий спосіб, що розповідні блоки, які описують діяльність Ісуса, змінюються проповідницькими блоками (т. зв. діяльні та навчальні частини). Євангеліє від Матея містить п’ять частин з великими промовами Ісуса:
1. Мт. 5–7: т. зв. Нагірна проповідь, яка є своєрідною Конституцією Божого Царства (щоправда, Матей, як єврей, який пише до євреїв, аби переконати їх, що Ісус – це обіцяний від пророків царствений Месія, замість вислову «Царство Боже», вживає типовий для його одноплемінників термін «Царство Небесне»).
2. Мт. 10: Місія Царства (Ісус посилає учнів на проповідь і навчає їх, як вони мають поводитися та чого сподіватися).
3. Мт. 13: Притчі про Царство (Ісус пояснює учням, яка природа Небесного Царства – як воно непомітно починається, росте і т. д).
4. Мт. 18: Навчання про Церкву (йдеться переважно про стосунки, які мають бути між синами та дочками Царства).
5. Мт. 23–25 Остання промова Ісуса (Мт. 23 містить гострий виступ Ісуса супроти лицемірства фарисеїв, а в Мт. 24–25 знаходимо Його слова Ісуса про долю Єрусалиму: йдеться передусім про 70-ті роки першого століття та про долю світу перед його другим приходом – Парусією).
Матей навіть встановив формулу, щоб уніфікувати ці підрозділи, завершуючи їх висловом: «Коли Ісус закінчив [ці слова]» (7, 28; 11, 1; 13, 53; 19, 01; 26, 1).
Відтак уривок Мт. 25, 14–30 є частиною останньої великої промови Ісуса, виголошеної за кілька днів перед Його Страстями та Воскресінням. У Мт. 23 містяться доволі суворі слова Ісуса проти лицемірства фарисеїв. У Мт. 24–25 подано досить динамічне й насичене пересторогами останнє навчання Ісуса. Отож, у Мт. 24, 1–3 сказано, що існує тісний зв’язок між зруйнуванням Єрусалиму та кінцем цього віку. Спочатку Ісус описує період між своїм Першим пришестям та Парусією: будуть природні катастрофи, війни між народами, поява лжемесій, гоніння на Божий народ та загальне проголошення Доброї Новини про Царство (Мт. 24, 4–14). Далі Ісус говорить про катастрофу, яка скоро спіткає юдейський народ (це ж подано в Мт. 22, 7; 23, 38), кульмінацією котрої буде зруйнування Єрусалиму та Храму в 70-му році (Мт. 24, 15–25). Потім (час відомий тільки Отцеві – Мт. 24, 36) Син Людський повернеться у великій славі в супроводі апокаліптичних знамень, щоб зібрати свій народ (Мт. 24, 26–36). Та ж пересторога стосується до повернення Сина Людського в більш віддаленому майбутньому (Мт. 24, 36–51): безсумнівність події та незнання термінів мають спонукати віруючих до пильності та вірності, оскільки ця подія принесе і спасіння, і суд. Для увиразнення теми Ісус розповідає притчу про мудрих і немудрих дів (Мт. 25, 1–13) та притчу про таланти (Мт. 25, 14–30). На завершення Ісус розповідає притчу про овець та козлів (Мт. 25, 31–46), у якій йдеться про потребу правильного відгуку на слова благовісників Христа; ті, хто годує, одягає їх та піклується про них, – засвідчують прийняття звістки апостолів та їхнього Господа (Мт. 10, 40–42).
2. Текст та корткий коментар[i]
Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати своїх поглядів. Натомість за допомогою притч Ісус входив у довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб, спонукав їх до рефлексій та відповіді на Його
слово. Теми притч були зі звичайного життя, яким жили Ісусові сучасники, і тому були близькі та зрозумілі кожному.
14 І Царство Небесне буде мов той чоловік, що, вирушаючи в дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно.
Багаті землевласники зазвичай залишали свій маєток під нагляд досвідчених керівників, яким довіряли провадити своє господарство, контролювати витрати й прибутки та примножувати багатство. Це могли бути вільні люди або (як у цьому випадку) слуги.
15 Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому – один, кожному за його здібністю, і від’їхав.
Хоча вартість таланту була різною в різні епохи в різних місцях, можемо орієнтовно оцінити ці таланти в 50, 20 і 10 тис. динаріїв відповідно. Оскільки один динарій становив середній денний заробіток, то ця сума була «малою» (25, 21–23) тільки для дуже багатої людини, яка, ймовірно, довірила своє багатство найбільш надійним й обережним слугам. Отримавши значний капітал, вони могли вкласти його у вигідну справу, а оскільки більшість людей взагалі не володіла подібними сумами, то це була унікальна можливість отримати великий дохід. Саме ця притча надала метафоричного сенсу слову «талант» – значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом.
16 Той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов й орудував ними, і придбав других п’ять талантів. 17 Так само і той, що взяв два, також придбав два других.
Кожному слузі було дано різні (але всім дуже великі) таланти (суми грошей), кожному за його силою, з надією, що вони сторицею повернуть їх. Бог визнає, що всі ми різні, і не очікує від нас неможливого.
18 А той, що взяв один, пішов, викопав у землі яму і сховав гроші пана свого.
Один із найнебезпечніших (але й найменш прибуткових) способів зберегти гроші – закопати їх у землю. Такі скарби, свого часу не запотребовані з різних причин, знаходять до сьогодні (у Лк. 19 слуга вчинив ще гірше: він просто загорнув гроші в хустку, навіть не закопавши їх, що було вкрай нерозумно й небезпечно).
19 По довгім часі приходить пан слуг тих і зводить з ними рахунок.
За відсутності регулярних транспортних засобів час повернення навіть із добре спланованої поїздки визначити було важко. Ця притча, на відміну від попередньої, роз’яснює, що означає бути готовим. Це не означає перебувати в неробстві – необхідно виконувати доручену справу, використовуючи всі наявні можливості.
20 Приступив той, що узяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: – Мій пане, – каже, – ти мені дав п’ять талантів, ось я придбав других п’ять талантів. 21 Сказав до нього його пан: – Гаразд, слуго добрий і вірний. Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 22 Приступив і той, що взяв був два таланти, і каже: – Пане, два таланти дав ти мені. Ось других два придбав я.
23 Сказав до нього пан його: – Гаразд, слуго добрий і вірний! Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого.
Показово, що двоє слуг отримали однакову нагороду від свого господаря (21, 23), хоча вихідні завдання, а отже, і їх виконання були різними. У давнину був популярний принцип: чесність у малому свідчить про чесність у великому. Арамейське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято» (пор. 25, 10). Господар, повернувшись, влаштував свято і віддав належне своїм кмітливим рабам.
24 Приступив і той, що взяв був один талант, і каже: – Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. 25 Тому зі страху я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє.
Третій слуга, ймовірно, був не такий уже й дурний – його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало небезпекою втрати, тобто було не менше надійним, ніж закопати гроші. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не відповідаю».
Мати «менший» дарунок не означає не вживати належних зусиль для його реалізації. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його. Прагнучи застерегти себе від помилки, він закінчив тим, що вчинив неправильно.
26 Озвався його пан і каже до нього: – Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав. 27 Тож треба було тобі дати мої гроші торгівцям, і я, вернувшись, взяв би своє з відсотками.
Хоча практика давати гроші на відсотки й суперечила єврейським законам (Вих. 22, 25; Лев. 25, 36–37; Втор. 23, 19–20; Неєм. 5, 7; Пс. 14, 5; Прип. 28, 8; Єз. 18, 8.13.17; 22, 12), язичники не корилися цим вимогам. Більше того, євреї могли залучати їх для здійснення подібних операцій, і тому багато представників єврейської знаті дотримувалися грецьких звичаїв, а не офіційних приписів юдаїзму. Подібно до того, як рабини могли розповідати притчі про царів через довгий час після зникнення царів із єврейської Палестини, Ісус міг сподіватися, що його слухачі зрозуміють мораль цієї притчі.
Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (24), це не є алегоричним зображенням Бога; Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо собі Бога як суворого й вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю й відгукнутися всім серцем. Маємо використовувати його дари відповідально, але при цьому сміливо й завзято. Таким чином підготуємо себе до Парусії.
28 Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має десять. 29 Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, візьмуть і те, що має.
Щодо духовних багатств Ісус застосував принцип: хто багатий у Бозі, того Бог вчинить ще багатшим у час остаточного розрахунку. Хто, однак, не посідає жодних скарбів, які важливі в небі (пор. Мт. 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим.
30 А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.
Темрява в інших текстах символізує пекло (пор. Мт. 8, 12).
3. Прагматичний аналіз
3.1. Ситуаційний контекст (як сприймали притчу сучасники Ісуса)[ii] У часи Ісуса історію про слуг і їхнього пана (який від’їжджає, давши їм завдання), безсумнівно, мали б розглядати як розповідь про взаємини Бога та Ізраїля. Мабуть, євангелист Лука хоче, щоб ми саме так розуміли його версію тієї ж історії (Лк. 19, 11–27). Якщо навіть у Нагірній проповіді можна бачити насамперед виклик Ісуса тодішньому Ізраїлеві , то, можливо, нам слід сприймати цю притчу так само. За такого тлумачення притча добре поєднується із 23-ою главою, де Ісус звинувачує книжників і фарисеїв. Можна припустити, що в притчі їх представляє лукавий слуга, який сховав гроші («талант») свого пана. У якому сенсі книжники та фарисеї отримали в дар свій талант? Їм було дано Закон Мойсея, Храм і почуття присутності Бога серед них . Їм було дано чудові обітниці, що Бог благословить не тільки Ізраїль, але і весь світ через Ізраїль. Проте вони закопали цей свій талант у землю, не захотівши бути світлом світу, а приберігши світло для себе (пор. Мт. 5, 14–16). Вони були негідними слугами, а тепер їхній пан нарешті повертається і збирається спитати з них звіт. Прийдешнє руйнування Єрусалиму і Храму треба сприймати як покарання слуги, що не виконав веління свого пана.
Але про кого ж йдеться в притчі під образами двох слуг, які залишилися гідними довіри свого пана? Здається, це ті люди, які у відповідь на заклик Ісуса настільки поширюють блага, даровані Ізраїлю, що стають уже чимось новим (пор. 2 Кор. 5, 17). Це слуги Царства Божого, що подібне до гірчичного зерна, з якого виростає велике дерево (пор. Мт. 13, 31–32). Такі люди – знак того, що це дерево вже починає цвісти. Коли Ісус прийшов до Єрусалиму, аби пришвидшити останнє зіткнення між Царством Божим і його ворогами, віддані Христові учні уподібнюються до слуг, які правильно повелися з грошима, котрі їм довірили.
3.2. Сучасний контекст (що означає притча для сучасних християн)
Завжди існує небезпека, що люди будуть сприймати християнство як своєрідну божественну екзаменаційну систему. Можна подумати, що Бог дав нам чітку програму поведінки й одного разу прийде, аби провести вирішальний іспит, приготувавши для відмінників щось прекрасне, а для двієчників – щось жахливе. На перший погляд, ця притча має навіть посилити це враження. Але, звичайно ж, мусимо завжди протестувати проти такого погляду на Євангеліє і Бога. Христос каже, що Він прийшов кликати не праведних, а грішників та знайти і врятувати заблуканих (пор. Лк. 19, 9–10). Ісус твердить, що митники та грішники, які провалили всі іспити юдаїзму, увійдуть до Царства Небесного попереду книжників і фарисеїв. Врешті, ціла глава в Євангелії від Матея (23-я) містить Ісусові застереження, звернені до самовпевнених лідерів єврейського народу. Отже, про що ж ця притча?
Зазвичай вважають, що так Ісус готує своїх учнів до довгого періоду його відсутності, коли їм потрібно буде виконувати його доручення; коли Він повернеться, то буде судити відповідно до того, наскільки учні впоралися з покладеними на них завданнями. У Новому Завіті знаходимо кілька місць, де перелічено дари та служіння, які отримують члени Церкви: Рим. 12, 6–8; 1 Кор. 12, 8–10; 1 Кор. 12, 28–30; Еф. 4, 11; 1 Пт. 4, 9–11. Дуже важливим є той факт, що дари дано для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12, 7). Упродовж всієї історії спасіння не засвідчено жодного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цього вибору своєму планові спасіння, призначеному для всіх[iii]. І чим більше дарів та чим вище служіння – тим більше відповідальності: наприклад, єпископ відповідає перед Богом не тільки за себе, а й за священиків та вірних своєї єпархії; за те, як голоситься Добра Новина, та за багато іншого. Подібно є з кожним станом та служінням – великі знання накладають велику відповідальність (пор. Лев. 26, 18; Ам. 3, 1–2)[iv]. Зрештою, «depositum fidei, що міститься у Святій Традиції та у Святому Письмі, був доручений апостолами усій Церковній спільноті[v]». Прикладом глибокого розуміння відповідальності за все, що отримав від Господа є св. ап. Павло, який пише: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави – це мій обов’язок. І горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). Уся церковна спільнота та кожен її окремий член, усвідомлюючи, що «ми рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, аби звістувати великі діла Того, хто нас (у тексті: вас) покликав із темряви у своє дивне світло» (1 Пт. 2, 9 – 5, 9), повинні бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто у нас (в тексті: вас) вимагає слова про нашу (у тексті: вашу) надію» (1 Пт. 3, 15), та, розвиваючи Богом даний дар, або талант (Мт. 25, 14–30; чи міну – Лк. 19, 11–27), чи вдосконалюючи довірене служіння, очікувати на прихід Господа Ісуса Христа. А оскільки Господь прийде несподівано (пор. Лк. 12, 40, 46; 1 Сол. 5, 2–3) «уся наша істота – дух, і душа, і тіло – буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (пор. 1 Сол. 5, 23), щоб не тільки уникнути покарання (пор. Лк. 12, 47–48), а й прийняти від Господа нагороду (пор. Лк. 19, 17.19), увійшовши в його радість (пор. Мт. 25, 21.23) та знайшовши себе записаними в книзі життя (пор. Од. 21, 27).
«Остаточний
іспит», однак, у будь-якому разі треба розглядати в ширшому контексті.
Так, Бог дійсно з нетерпінням чекає, коли ж люди почнуть мудро використовувати
блага, даровані Ним. Так, Ісус Христос прийшов як Еммануїл , щоб знайти серед
Свого вибраного народу тих людей, які розумно використали щедрі Божі дари. І ми
можемо з упевненістю повторити, що Бог і надалі буде через Ісуса зважувати все,
що християни роблять протягом свого життя (пор. 1 Кор. 3, 10–15, 2 Кор. 5, 10).
Усе це дуже важливо й не може бути упущено. Проте маємо також завжди пам’ятати,
що подібні притчі не дають повного уявлення про Творця світу – Бога, який послав
нам Ісуса на знак Своєї любові. Остання притча міститься перед самим апогеєм
усієї цієї історії, коли Син Людський віддасть «життя своє як викуп за
багатьох» (пор. Мт. 20, 28). Жахаючись того, що деякі люди, за словами
Ісуса, будуть кинуті в темряву, де «плач і скрегіт зубів», ми завжди
маємо пам’ятати, що Він сам був на шляху до такої пітьми, де навіть Він відчув
себе покинутим Богом (пор. Мт. 2, 45–46).
[i] Окремі фрагменти коментаря взято з Carson D. A., France R.T., Motyer J.A., Wenham G.J, (eds.) New Bible commentary: 21st century edition. (4th ed. Libronix Digital Library). – Leicester: InterVarsity Press 1994 (Mt 25:14-30) та Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 111-112
[ii] Окремі фрагменти сприйняття притчі в часи Ісуса та її значення для нашого часу взято з Wright N. T. Matthew for Everyone Part 1: Pt. 2 (New Testament for Everyone). SPCK, Kindle Edition, p. 135-139
[iii]А. Джирланда стверджує: «Починаючи від першого вибрання, вибрання Авраама, Бог об’являє, хоч тоді ще не в цілком ясний спосіб, що цей вибір має на меті «благословення», яке, починаючи від потомства Авраама, повинне буде охопити всі народи землі (Бут. 12, 3). Так само буде й з усіма іншими людьми, «вибраними» на те, щоб бути посередниками між Богом і людиною (напр., Мойсей, судді, царі, пророки, апостоли). Те саме треба сказати про Ізраїль як народ: його було вибрано з ціллю певної місії, яку він повинен був сповнити для всіх людей, щоб на конкретному історичному рівні виявити те, що Бог мав намір здійснити на рівні цілковитого спасіння, призначеного для всіх людей» – А. Джирланда, Ключ до Біблії. Старий Завіт (перекл. з іт. A. Girlanda, Antico Testamento. Iniziazione biblica. Edizioni San Paolo, 2002) Львів, 2006, 23.
[iv] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 215
[v] Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко-Католицької Церкви, 2002, 34
