Довідавшись, що він замкнув уста садукеям, фарисеї зібралися разом. 35. І от один із них, законоучитель, спитав його, спокушаючи: 36. «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?» 37 . Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: 38. це найбільша й найперша заповідь. 39 . А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. 40. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються.» 41. Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: 42. «Що ви думаєте про Христа? Чий він син?» Кажуть йому: «Давидів.» 43. Він до них мовить: «Як же Давид у надхненні називає його Господом, 44. кажучи: Господь промовив Владиці моєму: Сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги. 45. Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?» 46. І ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його запитувати.
Текст Євангелія цієї неділі звертає нашу увагу на дві важливі теми: ідентичності Христа (Хто Він?) та питанню чому вартує присвятити своє життя, – або, іншими словами, що вартує вкладення всіх зусиль у житті (біблійною мовою питання звучить «Яка найбільша заповідь ?»).
На запитання, чому вартує присвятити життя (Котра найбільша заповідь у законі?) Ісус відповідає дуже просто, але водночас вичерпно, глибоко й навіть безапеляційно. Очевидно, що Він мав на це право, й дуже добре розумів, що говорив – задля любові до Бога та ближнього Він віддав Своє життя.
В первісному контексті, обидві заповіді, які Христос називає найбільшими, вперше були висловлені в П’ятикнижжі Мойсея – Торі, котра є фундаментом Одкровення (найважливіша частина Писання), а відтак і духовного життя Ізраїлю. Заповідь з Второзаконня «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (6:4-5), – лягла в основу щоденної молитви кожного ізраїльтянина й відома під назвою «Шема» (від першого слова «Слухай», яке єврейською звучить як Shema чи Sh’ma שְׁמַע ). Заповідь з книги Левіт «Не будеш мститися і не будеш злопам’ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе: я – Господь» (19:18) є тією частиною Писання, в котрій Господь так часто закликає Ізраїль дотримуватися все сторонньої святості життя, що усі ці глави (Левіт 17–26) часто називають Кодексом святості.
Для того, щоб наголосити на важливості цих заповідей, Матей навіть не розповідає, яка була реакція фарисеїв чи того з поміж них, який задав це питання Ісусові.
Найімовірніше, що фарисеї виглядали досить жалюгідно, й тому вже Ісус задає їм запитання про те чиїм сином є Христос (єврейською – Месія). Фарисеї відповідають поширеним у той час означенням месіянського титулу – «Син Давидів». За цими словами, окрім пророцтв Старого Завіту, крилися також політичні надії та сподівання – прийде цар з роду Давида, через якого Господь, як через Свого Помазаника (грцькою – Христа; єврейською – Месію) розгромить усіх ворогів Ізраїля й відтак відновить межі Давидового царства та підніме славу народу.
Натомість Ісус цитуючи Пс 110:1 відзначає, що Месія – маючи на увазі Самого Себе (чого очевидно фарисеї до кінця не розуміли) – є незрівнянно більшим ніж просто нащадком великого царя Давида, – хоча й походить з його роду: «Сказав Господь Владиці моєму: «Засядь праворуч мене, доки не покладу ворогів твоїх тобі підніжком.». В такий спосіб Ісус знову застерігає народ проти традиційного розуміння Його служіння. Замість того щоб запанувати в Єрусалимі, подібно як колись зробив Давид, Він буде незабаром знехтуваний та відкинутий Своїм народом, однак потім, на хресті, Його зрештою визнають не як сина Давида, але як «Сина Божого» (Мт 27:54).
Цього
парадоксу Божої присутності в Ісусі, як і парадоксу Його любові та самопожертви
в той час майже ніхто не міг ні зрозуміти ні прийняти. Дві згадки в уривку про
те, що «фарисеї зібралися вкупі/ разом»
у віршах 34 та 41 відлунюють до слів месіянського Пс 2:2 (Повстали царі землі і князі зібралися разом проти Господа і проти Христа
Його – переклад з Септуагінти) й
вказують, що фарисеї поводяться як язичницькі царі, котрі зібралися проти
Господа і Його Помазаника – Христа. Знання Закону, а відтак і найважливіших
заповідей не перемінило їх сердець, а відтак і не зробило їх чутливішими та відкритішими
до зустрічі з Богом, який не вписувався в їхні рамки й шокував їх шириною і
глибиною Своєї любові до всіх без винятку людей. Заполітизованим духовним
провідникам важко було зрозуміти, що найбільшим їхнім ворогом є не Рим, але
сатана, та, що тільки практикуючи (аж до власної самопожертви), а не просто
вивчаючи заповіді любові, можна почати відкриватись на парадоксальну Божу
любов, яка вповні виявилася в жертві Ісуса на хресті.
Ця воплочена Любов
запрошує сьогодні усіх хто вже почув звістку про Христа до інакшого способу
мислення і життя, – врешті до відкриття на Інакшого
(в єврейській мові це слово звучить як «Святий» – Kadosh – קָדוֹשׁ) Бога, постійний досвід зустрічі з котрим перемінюватиме наше
життя.
Тільки зростаючи в розумінні відповіді на питання «Ким є Ісус Христос?»,
вслухаючись в Його слова на сторінках Євангелія та роздумуючи над Його
вчинками, ми зможемо більше розуміти, чому та кому вартує присвятити все своє
життя. На думку Ісуса – це любов до Бога і ближнього. Щоб зрозуміти Його думки
важливо відкрити для себе у Христі справжнього Бога та справжню людину.
