Lectio (читання)
«Бо знаємо, що все створіння разом понині стогне й разом страждає в тяжких муках. 23. Не тільки вони, а й ми самі, що маємо зачаток Духа, ми самі в собі стогнемо, очікуючи усиновлення, визволення нашого тіла, 24. бо ми надією спаслися. Коли ж хтось бачить те, чого надіється, то це не є вже надія, бо що хтось бачить, хіба того надіється? 25. Якже ми сподіваємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало. 26. Так само й Дух допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися, як слід ми не знаємо, але Сам Дух заступається за нас стогонами невимовними. 27. А Той, Хто досліджує серця, знає, яке бажання Духа і що Він заступається за святих згідно з Божою волею».
Коментар до тексту
Для кращого розуміння сьогоднішнього уривку треба взяти до уваги все дотепер сказане в цьому посланні. Людина через гріх відійшла від Бога й не може сама жити праведним життям ні слухаючи голосу свого сумління, ні намагаючись виконувати Божий Закон, – так чи так ми терпимо поразку, бо посідаємо наднищену гріхом людську природу. Проте Бог через Страсті та Воскресіння Ісуса Христа оправдує нас, а ми з вдячності з вірою приймаємо цей щедрий та великодушний дар спасіння. Коли ми довіряємо своє життя Христові і Він стає Господом усього, що є в ньому, тоді Його Дух – Святий Дух − наповнює нас і провадить до повноти життя у Бозі. Проблема, однак, полягає в тому, що ми далі залишаємося жити в наднищеному гріхом тілі й повинні постійно докладати зусиль волі, щоб відкриватися на Божу благодать, на дію Святого Духа. Через нашу тілесність і гріх, який хоче повернути втрачені позиції, ми інколи терпимо біль чи переносимо страждання, але Святий Дух провадить усіх, які мають зв’язок із Христом (Рим 8:12–14), до насліддя – оновленого творіння (Рим 8:19–23). По суті, ми беремо участь у синівстві Ісуса й розділяємо з Ним владу над творінням, сподіваючись бути причетними до Його слави і в майбутньому. Тепер, хоча ми вже царюємо із Христом, усе ще терпимо, часом навіть у молитві, проте Сам Святий Дух підносить наше серце до Отця, взиває разом з нами до Нього, спрямовує нас до повного єднання з Богом.
Meditatio (розважання)
«Так само й Дух допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися, як слід ми не знаємо, але Сам Дух заступається за нас стогонами невимовними». У Своїй Прощальній промові після Тайної Вечері Ісус сказав до Своїх учнів: «І проситиму Я Отця, і дасть Він вам іншого Утішителя, щоб з вами був повіки, 17 Духа істини, Якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його й не знає. Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде у вас» (Йо 14:16–17). Ісус прагне, щоб Святий Дух наповнював наше життя і скеровував його. Бути людиною означає бути веденим Святим Духом, і тільки в такий спосіб зможемо зреалізувати ціль нашого життя. Саме тому в Рим 8 ідеться про те, що, будучи примирені з Богом (Рим 5) і звільнені від гріха (Рим 6) та прокляття Закону (Рим 7), ми покликані жити під проводом Святого Духа.
Дух допомагає нам у наших немочах, Він дає силу переростати наші слабкості та зростати в Господі. Через гріхопадіння ми схильні до гріха й посідаємо смертну природу. Часом різні труднощі й виклики перевершують наші духовні спроможності та послаблюють нашу віру. Павло запевняє, що коли ми відкриті на Бога, то навіть у складних обставинах Святий Дух дає нам силу й заступається за нас. У такий спосіб Святий Дух служить нам як παράκλητος / parakletos (Йо 14:26) – дослівно «адвокат, заступник, помічник, посередник»[1].
Світ стогне в муках народження Нового Творіння, а Церква є спільнотою, яка розділяє біль світу й також стогне, прагнучи оновлення всієї вселенної, вона страждає від цієї т. зв. «есхатологічної напруги»: «уже тепер» (ми спасенні у Христі), але «ще ні» (повнота цього спасіння настане в часі Парусії / Другого славного приходу Ісуса Христа). Бог не стоїть осторонь від страждання світу й Церкви, Він приходить у саме осердя цього страждання в особі й силі Святого Духа. Дух виявляє Себе саме тоді, коли ми починаємо молитися й інколи не знаємо, про що треба молитися. Апостол каже, що тоді Дух взиває за нас «невимовними зітханнями» (можливо, ідеться про нечленороздільну мову, яку часто називаємо молитвою мовами), позаяк наші зітхання ще не можуть бути зодягнені у слова. Ця молитва є, по суті, молитвою поза молитвою – можливістю зануритися в ті глибини, які лежать за межами людського розуміння та знання[2].
Oratio (молитва)
«Близький Господь до тих, у кого розбите серце; прибитих духом Він спасає» (Пс 34:19).
Contemplatio (споглядання)
Святий Павло закликає: «Моліться завжди в Дусі всякою молитвою і благанням. І для того, чуваючи з повною витривалістю, моліться за всіх святих» (Еф 6:18). У молитві ми відкриваємося на Бога, на подих та дію Святого Духа, Який підносить до Отця все найпотаємніше, що є в нашому серці. Така молитва вимагає витривалості та чування – перебування в Божому ритмі служіння ближнім, тобто у святості та любові. Справжня молитва випливає із життя, і саме вона надає йому правильного ритму – ритму, у якому виконуємо Божу волю, відповідально солідаризуємося з усіма потребуючими й терплячими, служимо їм, а також підносимо їх у серці до Отця.
[1] J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. Rom 8:26.
[2] T. Wright. Paul for Everyone. Romans: Part One. Chapters 1–8. London SPCK, Westminster John Knox Press 2004, P. 154–155.
Слава Ісусу Христу!
Дякую отче за гарний коментар і,на мою думку, потрібний та корисний для глибшого розуміння і значення молитви у житті християнина, особливо, участь і сприяння Святого Духа, який виносить людину на вищий рівень духовного життя!
Господнього вам надхнення у Святому Дусі.
Слава Ісусу Христу! Дякую за науку!