Lectio (читання)
«Якраз і годилося, щоб ми мали такого Первосвященника − непорочного, відлученого від грішників і вищого за небеса, 27. Який не має потреби, як архиєреї, щодня приносити перше за власні гріхи жертви, а потім за гріхи народу, бо Він зробив це раз, принісши Себе Самого в жертву. 28. Закон бо настановляє архиєреями людей, немочі підлеглих, а слово клятви, що було після Закону, настановляє Сина, що навіки досконалий. 8:1. Головна ж річ нашої бесіди та, що ми маємо такого Архиєрея, Який возсів на небі по правиці престолу Величі, 2. Служителя святині й справжнього Намету, що його Господь спорудив, не чоловік».
Коментар до тексту
Головна мета цього уривку − довести недосконалість і тимчасовість служіння старозавітного левітського священства супроти священства й жертви Ісуса Христа. Через гріх людство відпало від Бога, і тому Він сформував народ Ізраїлю, щоб через нього знайти шлях до сердець усіх людей. У самому народі Ізраїлю, який складався з 12 племен (т. зв. колін) відповідно до числа синів патріарха Якова (який отримав ім’я Ізраїль), Господь вибрав нащадків одного з них – Леві − служити при святині – Наметі Присутності, який, за Господнім наказом, спорудив Мойсей (Вих 25:8), а згодом і при Храмі, який збудував Соломон (1 Цар 6). Для того, щоб підтримувати стосунки з Богом, а також бути свідомими, що через гріх люди віддалилися від Нього, усі священники приносили Богові різноманітні жертви за власні гріхи та гріхи народу. Однак ці жертви сприяли усвідомленню гріха, але не звільняли людей від нього. Тоді Бог, Сам ставши людиною в Ісусі Христі, приніс Себе в жертву на Хресті за гріхи всіх людей і, очистивши їх від гріха власною Кровʼю, дарував їм можливість участі в Його житті.
Meditatio (розважання)
«Він зробив це раз, принісши Себе Самого в жертву». Книга Левіт у перших сімох главах описує різні види жертв, які люди приносили Богові з різних нагод. Усі ці жертви були виявом бажання відновити звʼязок із Богом, свідченням великого прагнення подолати прірву, яку спричинив гріх у стосунках між Богом і людьми. Людина створена на образ і подобу Божу, тому покликана відображати мудре і справедливе правління Бога в цьому світі, а також від усього творіння приносити Богові жертву хвали насамперед своїм праведним життям. Бог завжди хотів, щоб люди були священниками всього творіння. Та через гріхопадіння, а відтак і затьмарення людського розуму людина, живучи в рабстві гріха, забула своє покликання. Тому, виводячи синів Ізраїлю з єгипетського рабства, Господь пригадує народові його справжнє покликання: «Тож коли щиро слухатиметеся Мого голосу й дотримуватиметеся Мого Завіту, будете Моєю особливою власністю з-поміж усіх народів, бо Моя вся земля. 6. Ви будете в Мене царством священників, народом святим» (Вих 19:5–6).
Усвідомивши це грандіозне покликання, Ізраїль мав стати народом священників, який представляв би ціле людство перед Богом до того часу, поки Сам Бог, ставши людиною посеред народу Ізраїлю, не дозволить усім людям через Свого Єдинородного Сина – Ісуса Христа − стати причасниками Божої природи (2 Пт 1:4) та народом священників, народом святим. Коли через Христа це стало можливим, апостол Петро писав до перших християн: «Ви ж – рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали Того, Хто вас покликав з темряви у дивне Своє світло; 10. ви − колись не народ, а тепер народ Божий, непомилувані, а тепер помилувані» (1 Пт 2:9–10).
Шлях до сповнення Божого задуму був довгим, а багато різних установ Старого Завіту, відіграючи перехідну й тимчасову роль, вказували, що в майбутньому Бог усе приведе до задуманого порядку. Вибір з-поміж усього людства одного народу Ізраїлю, а з Ізраїлю одного племені Леві бути священниками й служити навколо Намету Присутності, який представляв житло Бога серед людей, а також приносити жертви як вияв прагнення жити з Богом – усе це приготовляло момент, коли Бог став людиною і Сам як Вічний Первосвященник приніс Самого Себе в досконалу жертву (раз і назавжди!), щоб усі люди стали одним Божим народом в Церкві та мали доступ до небесної святині – вічного житла, яке Бог приготував для нас перед заснуванням світу (Еф 1:4; Од 21:3).
Oratio (молитва)
«Славитиму Тебе, о Господи, усім моїм серцем, розповім про всі чуда Твої» (Пс 9:2).
Contemplatio (споглядання)
Бог вірний, Він діє навіть тоді, коли нам здається, що історія ніби «зависає», діє на дуже багатьох рівнях і так вражаюче, що просто може здаватися, ніби історія пливе сама собою. Дуже багато речей, подій, людей, установ та інституцій відіграють у Його плані свою неповторну роль, найчастіше ми навіть не розуміємо їхньої важливості та справжнього значення. Центром цієї історії є Ісус Христос – перед Його Воплоченням і після Нього усе спрямоване до Нього. Дуже важливо знаходити час для роздумів над Його Словом – Писанням, щоб відкривати для себе важливість цієї історії, а насамперед усього, що в ній, завдяки Христові, приготовано для всіх нас. Св. Павло − один із тих, хто схопив суть цієї історії, запевняє: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять» (1 Кор 2:9).
Христос рождається! Дякую, отче Юрію, за глибокі роздуми над Божим Словом! ?
Слава Тобі Боже, Слава, Поклін, і Благодарення, Слава! Дуже вдячна за такі пояснення Святого Письма і науку!