Слава Ісусу Христу!
Дорогі друзі!
У двох моїх попередніх дописах (https://zhyty-slovom.com/thoughts/pidstavyty-inshu-schoku/; https://zhyty-slovom.com/thoughts/liubyty-vorohiv/) уже йшлося про те, що заклики Ісуса підставити іншу щоку та любити ворогів треба розуміти у двох різних площинах – особистій та суспільній, в особистих відносинах та в контексі ставлення держави до того, що загорожує її громадянам. Для усвідомлення цих речей важливо мати контекстуальне, а не абсолютиське мислення, яке є не просто наївним, але передусім нереалістичним. Отож скажу декілька слів про наївність пацифізму, а також торкнуся теми справедливої війни, адже ні автори Нового Завіту, ні Сам Ісус пацифістами не були. Щоб зрозуміти логіку моїх слів і те, чим керувався Ісус та Його учні, можна скористатися зазначеними вище дописами або ж переглянути роздуми на цю тему на моєму YouTube каналі (https://youtu.be/Z7KUWUVcC9g; https://youtu.be/rW9i_kmTKTc). Викладені там думки, як і сьогоднішні розмисли, значною мірою базуються на книзі P. Copan, M. Flannagan “Did God Really Command Genocide?: Coming to Terms with the Justice of God”. Baker Publishing Group. Kindle Edition 2014. Далі окремі думки з цієї книги подаватиму без відсилань до тексту.
Важливо зазначити, що чим уважніше я читав Новий Завіт, тим більше звільнявся від наївності пацифізму. Мене також торкнула теза, що «Ґанді та Мартін Лютер Кінг визначені пацифістами як приклади тих, хто привів до змін ненасильницьким спротивом. Справді, ми можемо захоплюватися їхньою сміливістю та внутрішньою силою. Однак тут, напевно, варто зазначити, що їхній ненасильницький опір досягнув успіху лише тому, що уряди, до яких вони зверталися, були досить гуманістичними та краще поінформованими про біблійні цінності, ніж величезна кількість інших безжальних режимів упродовж усієї історії. Для тих, які живуть в умовах жорстоких і безпринципних тоталітарних режимів, як-от радянський чи китайський комунізм, це можуть бути оманливі моделі для наслідування. У цих системах такі, як Ганді, Кінг та їхні послідовники, просто “зникли” б серед ночі, і більше ніхто ніколи про них би не чув». Тому й не можу сьогодні уявити більше ніж один виступ Ґанді чи Кінга в Північній Кореї чи сучасній росії.
Прагнення миру вкрай важливе, бо в цьому полягає наше християнське покликання, але ми повинні також усвідомлювати, що мир потрібно захищати. Саме тому ні автори Нового Завіту, ні християни впродовж історії не були антимілітаристами. Християни часто ставали мужніми та відповідальними воїнами: наприклад, історик Церкви Євсевій згадує, що «під час війни Марка Аврелія (161–180) з германцями християнські солдати вимолювали воду»; зі свідчень на надгробках довідуємося, що в часи Діоклетіана (284–305) християнські солдати брали участь у війнах у Сирії та Вірменії. Послідовники Христа ніколи не сприймали війну чи насильство як щось цілком нормальне, тому докладали всіх зусиль, щоб застосування сили було лише інструментом для збереження життя людини та захисту її гідності. Ось тому імператор Костянтин Великий подбав про припинення гладіаторських боїв, заборонив залишати напризволяще дітей, провів сегрегацію чоловіків та жінок у вʼязницях, започаткував харитативні місії, але попри це християни також були воїнами-захисниками. Щойно пізніше з’являються голоси деяких науковців та мислителів (напр., John Howard Yoder, який скористався анабаптистською середньовічною перспективою, згідно з якою християнське домінування в культурі Римської імперії представлялося негативно і з доволі гострою критикою Костянтина Великого), які, живучи в захищеному та комфортному Західному суспільстві, досить лицемірно (у кращому разі наївно) починають проголошувати пацифістські ідеї.
Проте, починаючи вже від доби Костянтина, св. Авросій Медіолянський (340–397) та його учень св. Августин (354–430) говорили про принципи справедливої війни. Пацифізм як світоглядне мисленя почав домінувати в Європі після І світової війни, однак тоді ніхто з мислителів чи політиків, зокрема британський прем’єр-міністр Чемберлен, які були переконаними пацифістами, у 1930-х та 1940-х роках не змогли запобігти безчинствам Сталіна та Гітлера. Німці дуже швидко захопили Чехословаччину та Польщу. Щобільше, через пацифістські настрої, які виникли у Франції з огляду на те, що у І світовій війні вона втратила 1,3 мільйона осіб, німці, які мали значно меншу армію, завоювали Францію за 2 тижні й думали зробити те саме з Великою Британією. Тому для того, щоб вижити, потрібно протистояти збройній агресії. Та щоб оборона не переростала в насильство, були виправцювані т. зв. принципи спрведливої війни, серед яких три перші найважливіші, а чотири наступні − дещо поміркованіші, але ніяк не можуть усунути три перші.
Передусім для війни повинна бути (1) справедлива причина − самооборона та захист; засуджується будь-яка неспровокована агресія. Звідси, війна рашистів з Україною − безпідставна, несправедлива та аморальна. Право держав здійснювати самооборону гарантоване ст. 51 Статуту ООН. Агресія має таке визначення: «Застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави» (резолюція 3314 Ген. Асамблеї ООН 1974).
Також для війни завжди повинен бути (2) справедливий намір / мета − забезпечити справедливий мир для всіх сторін (помста, завоювання, економічна вигода, підпорядкування неприпустимі). Однак рашисти хочуть знищити Україну як державу, бо не визнають існування українців як нації. Крім того, усі їхні зусилля спрямовані на те, щоб змінити в Україні політичний устрій та, зруйнувавши інфраструктуру, повністю підпорядкувати собі країну.
Тільки (3) законна влада, тобто тільки держава або законний уряд, має право ініціювати війну (ніколи особи, партії). Проте рашистами керує тоталітарна влада, яка не змінюється роками й називає війну «спеціальною операцією», отже, не можна визнавати законними та цивілізованими рішення цього «уряду».
Четвертий принцип полягає в тому, що війна – це завжди крайній / останній засіб. Війна можлива тільки тоді, коли переговори, арбітраж, компроміси та інші шляхи потерпіли поразку; як раціональне створіння людина зобов’язана, якщо це можливо, приймати рішення на основі здорового глузду та законів, а не сили. Рашисти розуміють переговори тільки як нагоду для капітуляції України, бо взагалі не визнають за нами права вибору свого шляху в історії. У переговорах з рашистами не працює ані нормальна людська логіка, ані прийняті світовою спільнотою етичні принципи.
П’ятий принцип наголошує на захисті цивільних: позаяк війна є офіційним актом уряду, воювати можуть тільки ті особи, які є офіційними представниками уряду, цивільне населення не повинно піддаватися атакам. Проте Буча, Ірпінь, Чернігів, Маріуполь та інші міста, по яких рашисти стріляють з ракет, − це місця геноциду українського народу, які супроводжуються тортурами, мародерством та ґвалтуваннями в таких масштабах, які зловісно відлунюють до звірств нацистів у ІІ світовій війні.
Шостий принцип − обмежена мета / завдання: ціллю справедливої війни є мир, а не цілковите руйнування ворожого народу, економіки чи політичних інституцій. Рашисти, натомість, хочуть знищити наш народ, повністю зруйнувати економічну інфраструктуру та усунути уряд, щоб на його місце посадити свій маріонетковий. Так вони зробили на окупованих територях Луганської та Донецької областей: незгідні − убиті, економіка − знищена. Так вони чинили й поза Україною, наприклад, у Придністров’ї та Абхазії, проте бажання знищити українців настільки навʼязливе, що інакше, як сатанинським опанування цілого російського народу, це назвати не можна.
Сьомий принцип наголошує на обмежених / пропорційних засобах: озброєння та сила повинні бути зведені до визначеної необхідності, щоб відбити агресію та зупинити майбутні атаки, тобто забезпечити справедливий мир. Проте рашисти не воюють з нашими військовими – вони знищують цивільних, використовуючи кожну нагоду й будь-які засоби, зокрема заборонену міжнародними угодами зброю. Ціль війни – геноцид українців.
Отже, у контексті принципів справедливої війни варто розрізняти «силу» (force) та «насильство» (violence). Усяке насильство є силою, але не всяка сила є насильством. Для того, щоб вижити, українці повинні застосовувати силу, керуючись при цьому справедливістю та любов’ю до ближнього (Лев 19:18;) і навіть ворога (Мт 5:44); мета застосування сили – відновлення миру. Змагаючи до миру, ми повинні усвідомлювати, що існують цілі народи, опановані сатаною, як-от сучасні росіяни, які прагнуть знищити або, як мінімум, підпорядкувати все навколо. Зло реальне, тому ми не можемо рагувати на нього наївно. Н. Т. Райт, роздумуючи над наявністю в Біблії текстів, які гостро реагують на прояви зла у світі, каже: «Частиною нашої реакції на так звані “Псалми прокляття” є те, що ми думаємо, що сучасний світ здебільшого вирішив проблему зла. Псалми несподівано порушують це питання й говорять: “Ні, зло є реальним, і деякі люди настільки зіпсовані, що ми просто повинні бажати суду над ними”».
Зіткнувшись із брутальною силою зла, дуже багато мислителів усвідомили наївність пацифізму. До них належить і Мирослав Вольф: «Вважаю, що військова відповідь може бути доречною в разі неприпустимої агресії. Я перейшов від пацифізму мого дитинства й ранньої зрілості до позиції, яку зараз приймаю, поширюючи обов’язок любити свого ближнього, коли його життю загрожує третя сторона… Вважаю, що я не настільки далекий від теорії справедливої війни, як думав». Президент УКУ та Митрополит УГКЦ у США Борис Ґудзяк в одному зі своїх інтерв’ю ще після Революції гідності сказав, що Церква не може мовчати в часі війни: «Коли є брехливе свідчення, Церква має вказувати на це»[1]. Блаженніший Святослав також в одній зі своїх промов після Революції гідності стверджував: «Не можна зупинити агресора, умиротворюючи його, ідучи на поступки. Не можна домовитися з агресором. Його можна тільки зупинити. Зі злочинцем не розмовляють, а хапають його за руку!» Усі 8 років українці говорили про це занепокоєному та стурбованому Західному світові.
Коли росія віроломно вдерлася на нашу землю 24 лютого, україніці повстали, і це вказує на те, що ми хочемо жити й будемо жити! Тепер настав найвищий час для того, щоб світова спільнота ще більше активізувала свою діяльність, і ми могли зберегти життя невинних людей та врятувати світ від сатанинського знищення.
Щиро ваш
о. Юрій
[1] https://risu.ua/boris-gudzyak-pro-informaciynu-viynu-koli-ye-brehlive-svidchennya-cerkva-maye-vkazuvati-na-ce_n73225
