Любити ворогів?

Час прочитання: 9 хвилин

Слава Ісусу Христу!

Дорогі друзі!

У Нагірній проповіді Ісуса (Мт 5–7) містяться слова, які багатьох християн сьогодні дуже непокоять. Ідеться про заклик Господа любити ворогів: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. 44. А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; 45. таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, Який велить Своєму сонцю сходити на злих і добрих та посилає дощ на праведних і неправедних. 46. Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Хіба не те саме й митарі роблять? 47. І коли ви вітаєте лише братів ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани роблять? 48. Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт 5:43–48). Чому Ісус висловлює такий заклик? Передусім Він прагне, щоб праведність Його учнів була реальною, а не формальною, адже трохи раніше в тій самій Нагірній проповіді Ісус каже до них: «Кажу-бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарасеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт 5:20).

Коли Ісус говорить про любов до ближнього, то цитує заповідь із книги Левіт 19:18, а кажучи про ненависть до ворогів, перефоразовує слова псалмопівця: «Хіба я, Господи, не ненавиджу тих, що Тебе ненавидять? Хіба я не гидую тими, що повстають на Тебе? 22. Я їх страшною ненавистю ненавиджу, вони моїми ворогами стали» (Пс 139:21–22).

Після того, як народ Ізраїлю мав уже чималий досвід життя з Богом, століттями роздумував над Його Законом, Ісус закликає тих ізраїльтян, які стали Його учнями, до наступного кроку, щоб у досконалості вони стали подібними до Небесного Отця: полюбили всіх людей – і співбратів (ближніх), і тих, які переслідують віруючих (тобто ворогів), однаковою любов’ю, бо ж Небесний Отець світить сонцем і посилає дощ не тільки тим, чиїм Отцем Він є, тобто праведним, але й тим, чиїм Отцем Він не є, тобто нечестивим − тим, які переслідують Його учнів. Бог завжди залишається Богом – злі вчинки людей Його не змінюють, і тому Його учні повинні бути людьми, незважаючи на обставини.

Найбільша складність виникає із розумінням заклику Ісуса «любити ворога», бо слово «любов» у нас найчастіше асоціюється із почуттями. Проте любити в Новому Завіті означає чинити добро, а не відчувати захоплення чи сентименти. Саме тому в Євангелії від Луки після заклику до любові наявне уточнення: «Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять» (Лк 6:27). Отже, любити – це чинити добро. Мати сентиментальні почуття до ворога є нічим іншим, як формою мазохізму, своєрідним збоченням. Любов, про яку йдеться і в Старому, і в Новому Завіті, є дуже практичною настановою: «Не любімо словом, ані язиком, лише ділом і правдою» (1 Йо 3:18). Вияв любові до ближнього полягає в нашому конкретному ставленні, допомозі людині в її потребах – не тому, що вона на це заслуговує, а тому, що вона цього потребує. Ісус немовби каже: «Простягніть своєму ворогові руку допомоги, коли він цього потребує. Те, що ви до нього відчуваєте, не найважливіше».

Проблема збільшується тоді, коли людина настільки деградована, що не хоче змінюватися від нашого зичливого ставлення. У такому разі Ісус у заклику, де говорить про любов до ворогів, радить віддавати цих людей Богові та Його святій волій: «моліться за тих, що гонять вас» (Мт 5:44). У Євангелії від Луки міститься подібна порада: «Благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають» (Лк 6:28).

Украй важливо, щоб зло не затягнуло нас і не знищило зсередини так само, як нищить тих, які зло чинять. Тому св. Павло каже: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим 12:21). Апостол підкріплює цю тезу цитатою з Приповідок 25:21–22: «Як ворог твій голодний, нагодуй його хлібом, як хоче пити, подай води напитись, 22. бо ти збереш на його голову вугілля гаряче, і Господь заплатить тобі». У цьому новому контексті «розпалене вугілля» може означати почуття сорому, яке такий вчинок викликав би в душі ворога, спонукаючи до зміни його серця. Та спершу поведімся з ним добре, а почуття можна залишити на потім.

Проте тут є одне «але». Усі ці речі, про які тут іде мова, стосуються міжособистісних стосунків, ідеться про ідеал, до якого ми покликані дорости, щоб бути подібними до Бога. Тут жодним чином не мається на увазі, що держава та її представники повинні легковажити зло чи потурати йому. Урешті, навіть на особистому рівні, якщо бачимо, що хтось іде вбивати нас чи наших ближніх, ми повинні зупинити таку особу чи осіб – саме це буде добром для них, щоб вони остаточно не занапастили своєї душі. А держава має не тільки право, але й обов’язок застосовувати силу для того, щоб зупинити насильство. Тому потрібно розрізняти силу та насильство, бо не всяке застосування сили є насильством.

Важливо бути обережним, щоб не приписувати Ісусові абсолютизацію любові до ворогів, адже Він часто гостро критикував Своїх противників (напр. Мт 23). Закликаючи до постійного прощення (сімдесят разів по сім – Мт 18:22), у притчі про немилосердного боржника Сам говорив про те, що немилосердних чекає неминучий суд: «Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? 34. І розгнівавшись, його пан передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. 35. Отак і Мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний із вас не прощатиме братові своєму із серця свого» (Мт 18:32–35). Фразу Ісуса: «Не противтеся злому» (Мт 5:39) треба розуміти: «не послуговуйтеся злими засобами в боротьбі зі злом» (не дайте себе втягнути в коло смерті). У новому англомовному перекладі Нового Завіту Н. Т. Райта (The Kingdom New Testament) це звучить так: «Dont use violence to resist evil!» Апостол Яків застерігає: «Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя. Милосердя ж понад суд» (Як 2:13).

Чи ми маємо простити терористів? Чи можна залишити без кари геноцид українців, який влаштувала росія в Бучі, Бородянці, Ірпіні, Маріуполі, Чернігові? Хто має заступитися за жертв та їхні родини? Держава повинна подбати про справедливий суд, бо її завдання не прощати злочинців, а карати. Тому ще раз наголошую: украй важливо розрізняти особу та державу, особисті стосунки та обов’язки держави. Якщо ж держава спонукає людей чинити те, що суперечить сумлінню, як це робить росія впродовж століть, то ми керуємося тим, що навчає Писання: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді 5:29).

Бог наділив державу повноваженнями, щоб вона захищала невинних, зберігала мир та карала злочинців. Для цього й існують силові структури. Говорячи про потребу пошани до влади, св. Павло каже: «Начальники-бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; 4. вона-бо – слуга Божий тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло» (Рим 13:3–4). Позаяк відповідальна влада дбає про мир та добробут громадян, апостол народів закликає до молитви за владу: «Передусім, отже, благаю, щоб відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей, 2. за царів і за всіх тих, що стоять при владі, щоб нам тихо та спокійно вести життя з усією побожністю та пристойністю» (1 Тим 2:1–2).

У Діяннях апостолів читаємо, що коли св. Павлові загрожувала небезпека, він отримав для захисту декілька сотень воїнів (Ді 23). Коли до св. Йоана Хрестителя приходили воїни й питали, що їм робити, Гоподній Предтеча не сказав їм, щоб вони залишили службу, але: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк 3:14). Сам Ісус не тільки послуговується образами з військового життя, щоб доносити Свою думку (Лк 14:30–32), але й каже про римського центуріона: «Істинно кажу вам: Ні в кого в Ізраїлі Я не знайшов такої віри» (Мт 8:10). Багато інших текстів Писання говорять про війну як явище, яке просто має місце в людській історії, і від цього ми не можемо втекти (Прип 20:18; 24:6; Проп 3:8), при цьому також важливо усвідомлювати, що Новий Завіт не є антимілітариським / антивоєнним (Мт 8:5–13; 27:54; Лк 3:14; Ді 10–11; 23:16–22; пор. Йо 2:14–15; Ді 7:45; 13:19; Рим 13:4; Євр 11:33–44).

Отже, заклик любові до ворогів треба розуміти у двох різних площинах – особистій та суспільній, тобто в особистих стосунках та в контексі ставлення держави до всього, що загорожує її громадянам. Щоб це усвідомлювати, потрібно мати контекстуальне, а не абсолютистське мислення, яке є не просто наївним, але передусім нереалістичним. З цього приводу в наступному дописі скажу декілька слів про наївність пацифізму та торкнуся теми справедливої війни.

Хай Господь береже Україну, кріпить та оберігає її захисників!

Щиро ваш

о. Юрій

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.