Одинадцятий тиждень після П’ятдесятниці. Четвер. Завдання кожного проповідника (2 Кор 4:1–6)

Час прочитання: 7 хвилин

Lectio (читання)

«Ось чому, мавши це служіння, як помилувані ми не втрачаємо відваги. 2. Відкинувши ложну соромливість, ми не поводимося лукаво, ані не викривлюємо Слово Боже, але, проповідуючи явно правду, поручаємо самих себе кожному людському сумлінню перед Богом. 3. А коли наша Євангелія закрита, то вона закрита для тих, які гинуть, 4. у яких бог цього віку осліпив розум, отих невіруючих, щоб їм не сяяло світло Євангелії слави Христа, Який є Образ Божий. 5. Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса. 6. Бо Бог, Який сказав: “Нехай із темряви світло засяє”, – Він освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа».

Коментар до тексту

У цьому уривку св. Павло наголошує на одному з основних моментів, які він пояснює в цій частині листа: ідеться про щирість та справжність його поведінки, а отже, про те, що у своєму служінні він відкидає все, пов’язане з брехнею або підступністю (пор. 2 Кор 1:12, 17; 2:17; 3:1). На відміну від фальшивих апостолів, мета Павлового проповідування − навчання правди про Ісуса Христа без будь-якого розбавлення чи компромісу (пор.1 Кор 1:18–25; Гал 2:11 і далі). Проте якщо деякі члени спільноти не бачать у його проповіді істини Євангелія, то причина криється в їхніх поганих схильностях, які дозволяють дияволові – богові цього світу (пор. Йо 12:31; 14:30; Еф 2:2) – затьмарювати їхній розум, тому вони не визнають Божественности Ісуса Христа, Який є досконалим Образом Бога Отця (вв. 4–6). Описаний тут підхід до проповідування нагадує нам, що потрібно вміти чітко висловлюватися, усвідомлюючи, що Бог довірив нам скарб, який ми повинні цінувати, шанувати й передавати у всій його повноті[1].

Meditatio (розважання)

«Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса». Павло був дуже щасливою людиною, бо на дорозі свого життя зустрів Ісуса Христа. Апостол дуже глибоко усвідомив, що задля нього Ісус помер на Хресті, щоб він міг жити справжнім життям, тому й писав: «Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, Який полюбив мене й видав Себе за мене» (Гал 2:20); «Ба, більше: я вважаю за втрату все задля найвищого спізнання Христа Ісуса, Господа мого, заради Якого я все втратив і вважаю все за сміття, аби Христа придбати» (Флп 3:8).

З моменту зустрічі з Христом і до кінця свого життя Павла цікавило тільки одне: розповісти про Бога, Який «показує Свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим 5:8). Проповідь Павла ми називаємо керигмою. Грецьке поняття «κήρυγμα / kerygma» – дослівно «керигма», «урочисте проголошення» − у Новому Завіті вживається для радісної вістки про те, що Бог зробив для людей через Страсті та Воскресіння Свого Сина. Звіщення керигми – це радісне проголошення Євангелія – Доброї Новини, яка містить у собі факти, які назавжди змінили історію світу, а також майбутнє людини й наше розуміння Бога. Керигму не можна перетворювати на «добру пораду» або ж плутати з нею. Керигма − це завжди смиренне, але водночас радісне, сповнене любови повідомлення про найважливіше, найсокровенніше, найдорожче. Це прилюдне свідчення Божої любови, яке стосується кожної людини.

Коли ми усвідомлюємо, що таке керигма, то лише тоді розуміємо, чому св. Павло каже, що «ми не самих себе проповідуємо», – тут апостол вживає спільнокореневе дієслово, яким зазвичай позначується звіщення керигми «κηρύσσω / kerysso» – дослівно «урочисто проголошую». Тільки особа, яка не пережила справжньої зустрічі з Христом, може думати, що можна не звіщати Христа, а натомість проповідувати якусь полегшену версію Євангелія, можливо, більш прийнятну для загалу, бо вона не вимагає зміни життя. Дехто, нібито служачи справі Євангелія, узагалі проповідує самого себе. З огляду на це Павло міг писати: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок, і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор 9:16). Керигма звіщає про Божу любов, явлену в Божому Помазаникові (євр. Месії, гр. Христі) − Ісусі з Назарета, Який є Господом усього світу, бо «Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, 10. щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею 11. і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Флп 2:9–11), «І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Ді 4:12). Ось тому ті, які чують проголошення Євангелії, повинні покаятися у своїх гріхах, щоб її прийняти (Мр 1:5; Ді 3:19).

Oratio (молитва)

«Я прославлятиму Тебе повіки за те, що вчинив Єси, і возвіщатиму ім’я Твоє – воно-бо добре – перед вірними Твоїми» (Пс 52:11).

Contemplatio (споглядання)

Апостол написав ці слова, тому що деякі коринтяни вважали, що він проповідує неістинну Євангелію (не таку, як вони хотіли), а також тому, що деякі закидали йому якийсь власний інтерес у проповіді Євангелії (пор. 1 Кор 9). Павло ж сказав: «Оце втретє я готовий прийти до вас, і тягарем не буду, бо шукаю не вашого, а вас» (2 Кор 12:14). Позаяк існували такі закиди, то це означає, що люди все ж мали досвід фальшивих і корисливих проповідників, та й самі були схильні до подібних речей, тому й висловлювали ці підозри. Отже, з одного боку, цей текст є чудовим прикладом автентичного служіння учня Ісуса, а з іншого − великою пересторогою для тих, які люблять себе в Церкві й, прикриваючись служінням Богові, спотворюють Євангеліє або ж реалізують свої примітивні та меркантильні плани. Про таких Ісус каже: «Ані Мене не знаєте, ані Отця Мого» (Йо 8:19) та «Істинно кажу вам: Я вас не знаю» (Мт 25:12).

---

[1] The Navarre Bible. Saint Paul’s Letters to the Corinthians. With a commentary by members of the Faculty of Theology of the University of Navarre. Dublin: Four Courts Press, New York: Scepter Publishers 2005, P. 144.