Десятий тиждень після П’ятдесятниці. Четвер. Страждання, які випереджують утіху (2 Кор 1:1–7)

Час прочитання: 6 хвилин

Lectio (читання)

«Павло, з волі Божої апостол Христа Ісуса, і брат Тимотей, Церкві Божій, що в Коринті, з усіма святими в усій Ахаї: 2. благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа. 3. Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець усякого милосердя і Бог усякої втіхи, 4. що втішає нас у всім нашім горі, щоб ми могли втішити тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає. 5. Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа й надмір утішення. 6. Отже, чи то ми терпимо скорботи, то на вашу втіху та спасіння, чи втішаємось, то теж на вашу втіху, що дає вам силу переносити терпеливо ті самі страждання, які й ми терпимо. 7. Наша на вас надія тверда, бо знаємо, що так само, як ви берете участь у стражданнях, так візьмете й у радощах».

Коментар до тексту

Це послання більше ніж будь-який інший лист апостола Павла передає слова пастиря, який любить спільноту та піклується про неї, незважаючи на всі гострі кути у стосунках, які виникали через невдячність та сваволю коринтян. Християнську спільноту в Коринті Павло заснував 51 р. під час своєї Другої місійної подорожі. Там апостол провів щонайменше 18 місяців (Ді 18:11–17) і, по суті, зробив неможливе: у місті, що складалося з дуже різношерстої публіки – римських ветеранів, великої кількости рабів та місцевих язичників, які сповідували різні містерійні культи включно з розпусними оргіями, постала християнська спільнота, яка мала стати «новим творінням» у Христі (2 Кор 5:17). Місію Павла в Коринті часто вважають найуспішнішою місією в історії християнства. Павло написав до Коринта щонайменше чотири листи, з яких збереглося тільки два: у першому посланні він дає поради, як направити тілесне життя коринтян, яке розходилося з євангельськими принципами, та дає відповіді на питання, які хвилювали громаду; у другому йдеться про службу примирення, яку сповнюють апостоли, про прийняття складних рішень, токсичні стосунки, зречення грішної поведінки, а також в останніх главах апостол багато говорить про свій досвід життя у Христі. Це послання він написав приблизно 55–57 рр., перебуваючи в Македонії (2 Кор 2:13; 7:5; 9:2). Воно розпочинається вступним привітанням Павла та його співробітника Тимотея (вв. 1–2), після чого апостол переходить до рефлексій про страждання під час служіння та потіху від Бога (вв. 3–7). Павло стверджує, що його власний досвід страждання й потіхи допомагає потішати інших[1].

Meditatio (розважання)

«Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа й надмір утішення». Коли Павло говорить про Христові страждання, то має на увазі Його Страсті – арешт, суд, розп’яття, смерть та погребення (Мт 26–27; Мр 14–15; Лк 22–23; Йо 18–19). Страждання Ісуса − це також переслідування релігійними провідниками (Лк 19:47; Йо 5:18; 7:19), неприйняття значною частиною власного народу (пор. Лк 4:16–30) і несення на Собі хреста наших гріхів замість нас (Іс 53). Коли Павло говорить про страждання Христа, він завжди вкладає в цей вислів і страждання Його учнів (2 Сол 1:5; 2 Кор 4:8–12; пор. 1 Пт 2:20; 3:14), серед яких згадує і власні терпіння заради Євангелія (Кол 1:24).

У вв. 3–7 Павло вживає поняття «παράκλησις / paraklesis» – дослівно «підбадьорення, потіха, благання» − разом з похідним дієсловом аж 10 разів. Зазвичай цей термін позначає утіху й розраду особи, яка терпить або плаче (пор. Мт 5:4). Вживаючи це слово, апостол, можливо, мав на увазі тексти з Іс 40–55, які двічі цитуватиме далі в тексті послання (2 Кор 6:2, 17). У пророка Ісаї йдеться про те, що Бог, звільняючи народ Ізраїлю з полону та відновлюючи його, у такий спосіб його потішає. Саме в цих текстах містяться пророцтва про прихід Месії / Христа, Слуги Господнього, Який візьме на Себе наші болі й ранами Якого будемо зцілені, і так будуть утішені всі люди (Іс 41:1–9; 49:1–7; 50:4–9; 52:13–53:12).

Основуючись на тексті Іс 40–55, апостол Павло хоче показати, що Бог, Який визволив Ізраїль з Вавилонської неволі й цілковито відновив для Себе, тепер значно повнішою мірою відновлює людей через Ісуса Христа (2 Кор 5:18–20). Господь дарує потіху всім тим, які беруть участь у стражданнях Христа (в. 5). Ця потіха дає силу у щоденних випробуваннях та дарує надію на воскресіння в часі Парусії Ісуса (2 Кор 4:14–18). Запевнення цієї надії (в. 7) − у Святому Дусі, Якого Ісус називає Утішителем / Пареклетосом (Йо 14:26).

Oratio (молитва)

«Бо Ти моя надія, Господи; Господь − моє уповання від юности моєї» (Пс 71:5).

Contemplatio (споглядання)

Бути учнем Ісуса означає усвідомлено платити ціну за вірність. Учнівство в розумінні Євангелія завжди пов’язане з несенням Хреста. Але Хрест є кроком до Воскресіння, як і терпіння випереджує відновлення й потіху у Христі. Завдяки діянню Святого Духа Господь потішає Своїх учнів, щоб терпіння не послабили їхньої віри, не зруйнували надії та не охолодили любови. Дар Святого Духа, який отримуємо в Тайні Миропомазання, а також численні прояви Його дії в нашому житті є задатком нашої остаточної потіхи та майбутнього життя з Господом, передсмаком слави в терпіннях цього життя.

---

[1] J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. 2 Cor 1:1–7.