Lectio (читання)
«І справді, коли Бог учиняв Авраамові обітницю, не маючи поклястися ніким вищим, то поклявся Самим Собою, 14. кажучи: “Справді поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми”. 15. І він, завдяки довгій терпеливості, осягнув обітницю: 16. люди клянуться більшим від себе, і всякі їхні суперечки кінчаються клятвою на ствердження. 17. Тому й Бог, бажаючи дати спадкоємцям обітниці якнайсильніший доказ, що Його рішення непорушне, вжив клятви, 18. щоб двома незмінними речами, у яких неможливо, щоб Бог казав неправду, ми мали сильну заохоту – ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам. 19. У Ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, 20. куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши Архиєреєм повіки, на зразок Мелхиседека».
Коментар до тексту[1]
У цьому тексті св. Павло закликає адресатів листа до впевненої надії на Христа, яка випливає з віри в непорушність Божих обітниць. У своїй аргументації він спирається на загальноприйняту єврейську традицію щодо незмінності Божих обіцянок та значення Його клятв у Писанні. Апостол починає свої міркування (вв. 13–14) покликанням на присягу, яку Бог дав Авраамові (Бут 22:16–17), а тоді послуговується аналогією з життя людей, аби пояснити функцію присяги, додаючи цим упевненості християнам, які успадкували неймовірні обіцянки (вв. 16–17). Підбадьорені «двома незмінними речами» – Божими обітницями та клятвами − адресати листа мають жити у впевненій надії (в. 18). Уривок завершується змішаною метафорою. Надія порівнюється з якорем (ст. 19), який не тільки символізує стабільність, але й «входить за завісу». Кінцевим джерелом метафори та надії є Ісус, Якого св. Павло називає нашим «предтечею». Ісус є Богом, Який став людиною і після Своїх Славних Стратей, Воскресіння й Вознесіння на небо, як вічний Первосвященник по чину Мелхиседека, увійшов у присутність Бога Отця − «аж до середини за завісу» у небесне Святая Святих. Ісус не тільки очистив нас від гріха, а й уможливив доступ до Бога та нові стосунки з Ним.
Meditatio (розважання)
«У Ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, 20. куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши Архиєреєм повіки, на зразок Мелхиседека». Євангелист Матей каже, що смерть Ісуса супроводжувалася подіями, які мали дуже важливе символічне значення: «А Ісус, скрикнувши сильним голосом, віддав духа. 51. І роздерлася завіса Храму надвоє, від верху аж до низу, і земля затряслася, скелі порозпадались; 52. гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали, 53. і, вийшовши з гробів по Його Воскресінні, увійшли у Святе Місто й багатьом з’явились» (Мт 27:50–53). Крім воскресіння мертвих (яке вказувало на початок останніх часів – «есхатологічної ери» – та майбутнє воскресіння всіх людей), землетрусу і скель, які розпадалися (це означало, що сповнилися слова пророків і настав день Ягве – пор. Ам 8:9), «роздерлася завіса Храму надвоє, від верху аж до низу».
У Наметі Присутності, який за велінням Господнім спорудив Мойсей (Вих 25–40), як і пізніше у Храмі, який збудував Соломон (1 Цар 6–8), завіса відігравала подвійну роль: закривала від людських очей Святеє Святих, у якому стояв Ковчег Завіту, та відділяла Святеє, де щодня служили священники, від Святого Святих, куди єдиний раз у році, у спеціальний День Покути, входив первосвященник (Лев 16). Через смерть Ісуса на Хресті літургійне життя та всі інституції Старого Завіту, які вказували людині на її віддаленість від Бога й допомагали зростати у свідомості потреби глибшого зв’язку з Богом, остаточно завершили свою роль, а ми, завдяки Жертві Ісуса, отримали доступ до Небесної Святині – нового, вічного життя у Господі.
Земна святиня була образом Небесної Святині, у якій Бог бажає жити з людиною. Старозавітні жертви засвідчували велике прагнення людини, яка відпала від Бога через гріх, вступити з Ним у союз, осягнути єдність через спільну трапезу, на якій Бог був невидимо присутній. Ці жертви були виявом туги людини за Богом та визнанням своєї залежності від Нього. Та якщо численні строзавітні жертви тільки збільшували свідомість гріха людини та мали суто ритуальний характер, то Жертва Ісуса Христа раз і назавжди очистила людство від гріха й уможливила нам доступ до Життя, від якого ми відпали через гріх наших прародичів Адама і Єви. У Своєму Вознесінні Ісус увійшов з тілом на Небеса, тобто реальність, у якій перебуває Бог, і цим вказав на справжнє місце людини в Божому задумі.
Oratio (молитва)
«Та й ось тепер, о Господи, чого я дожидаю? Моя надія в Тобі!» (Пс 39:8).
Contemplatio (споглядання)
Від Ісуса ми вчимося вірити, надіятися та любити. Зрештою, Сам Ісус є об’єктом та джерелом нашої віри, надії та любові. Усі наші мрії та прагнення сповнюються в Ньому. Завдяки Христові неможливе стало можливим, і немає нічого неможливого. У Христі ми інакше розуміємо своє минуле, теперішнє і майбутнє. Така впевненість, позитивне наставлення та нова свідомість християн випливають з парадоксу Євангелія – Доброї Новини про те, що Бог зробив для всього світу завдяки Воплоченню, Життю, Страстям та Воскресінню Його Сина Ісуса Христа…
[1] Деякі думки в коментарі до тексту основані на H. W. Attridge, Hebrews. In J. L. Mays. Harper’s Bible Commentary. Harper & Row, Publishers, San Francisco 1988, P. 1264–1265.
Дякую Богу, що працюєте в Його винограднику.Так глибоко із таємничою мудрістю, а одночас по простому, сьогодні Слово Боже, через Ваш текст торкнулося мого серця. Хай Вас провадить Дух Святий у цій земній мандрівці.Дякую!
Псалом 9:10-11 ” на Тебе надіятись будуть усі, що ім’я Твоє знають, бо не кинув Ти, Господи, тих, хто шукає Тебе”
Дуже глибоко, отче. Дякую!!!