1. Контекст уривку та вступні зауваги
Сьогодні прийнято за основу такий поділ Євангелія від Луки: пролог (1:1–4), т. зв. Євангеліє дитинства (1:5 – 2:52), підготовка діяльності Ісуса (3:1–4:13), діяльність Ісуса в Галилеї (4:14–9:50), роздуми з подорожі до Єрусалиму (9:51–19:27), діяльність Ісуса в Єрусалимі – Страсті – Воскресіння (19:28 – 24:53[i]). Звідси, ширшим контекстом уривку Лк. 7:11–17, який читаємо на Літургії в цю неділю, є частина Євангелія, яка розповідає про діяльність Ісуса в Галилеї (4:14 – 9:50). Вужчим контекстом для цієї перекопи служить текст, поміщений у Лк. 7:1–8:3, котрий подає свідчення про перші відрухи віри в осіб, які зустрілися з Ісусом, та дуже серйозне запитання: «Ким є Ісус?» Лука допомагає своїм читачам знайти відповідь на це запитання, переповідаючи історію про два чуда – зцілення слуги сотника з Капернауму (7:1–10) та воскресіння єдиного сина вдови з Наїну (7:11–17). Розповіді про свідчення Йоанові Хрестителю (7:18–35), прощення гріхів жінці-грішниці в домі Симона Фарисея (7:36–50) та згадка про жінок, які зі своїх статків підтримували служіння Ісуса (8:1–3), – ще більше відкривають перед читачем таїнство особи Месії з Назарету. Крім цього, історія воскресіння сина вдови з Наїну показує зростання чудотворної сили Ісуса в часі його служіння в Галилеї (Лк. 4:14 – 9:50): одразу після зцілення слуги сотника з Капернауму (Лк 7: 1–10) зцілення «посилено» аж до воскресіння. Ця подія також наближує відповідь Ісуса на запитання Йоана Хрестителя: «Ти той, що має прийти, чи іншого нам ждати?». Ісус каже: «Ідіть сповістіть Йоана про те, що ви бачили й чули: сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають, бідним звіщається Добра Новина; і блаженний той, хто не спіткнеться через Мене» (Лк. 7:22–23). Отож головним завдання цієї історії в розповіді Луки є не тільки ще раз підкреслити, що Ісус, подібно, як і великі пророки перед ним, надзвичайно сильний у слові та ділі, а й вказати, що Ісус є кимось незрівнянно більшим.
2. Структура уривку:
Уривок подає історію про чудо, яке точніше можна окреслити як розповідь про воскресіння, з наступною структурою:
- Тло: похоронна процесія в Наїні (7:11–12).
- Милосердний вчинок Ісуса (7:13–15).
- Публічне визнання великого пророка (7:16).
- Повідомлення: слово про Ісуса поширюється в Юдеї та регіоні (7:17).
Уривок описує турботу Ісуса про потребуючих та його владу над смертю. Христос виявляє ініціативу та діє, сповнений милосердя, вибираючи життя над тлінням. Результатом такого діяння є трепет перед Божою могутністю та прийняття Ісуса як великого пророка. Внаслідок цього звістка про Ісуса поширюється чимраз далі[ii].
3. Текст та короткий коментар:
11 Потім пішов Ісус у місто, що зветься Наїн, і з ним ішли його учні й сила народу.
Наїн – поселення на південний захід від Капернауму та на південь від Назарету (близько 5 кілометрів). Цей вірш єдиний у цілій Біблії згадує це містечко; чуда Ісуса відбуваються у звичайній гірській місцевості – у найменш сподіваному для діяльності Месії місці.
12 Коли вони наблизилися до міської брами, виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою. І було з нею чимало людей з міста.
Жінка-вдова в єврейському суспільстві першого століття ставала соціально самотньою та незахищеною. Хлопець «був єдиним сином в матері»; значущість цієї трагедії Лука підсилює ще двома згадками в інших текстах – у розповіді про воскресіння єдиної дочки Яіра (Лк. 8, 42) та про зцілення епілептика, який також був єдиним сином (Лк. 9:38).
13 Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: – Не плач.
Лука підкреслює надзвичайне співчуття Ісуса до вдови: «Побачивши її Господь зглянувся/змилосердився над нею». Дієслово σπλαγχνιζομαι – splagchnizomai Лука вживає ще тільки два рази: у притчах про Милосердного самарянина (10, 33) та Блудного сина (15:20). У грецькій мові воно означає найвищий ступінь солідарності та співпережиття.
14 І, приступивши, доторкнувся до мар, а ті, що несли, зупинились.
Померлого несли на відкритих ношах. Переривання похорону було серйозним порушенням єврейських традицій; торкання до мар, відповідно до приписів П’ятикнижжя, робило Ісуса ритуально нечистим на цілий тиждень (Чис. 5:2–3; 19:11–22). Тільки найближчі люди могли дозволити собі такий вчинок.
15 Тоді Ісус сказав: Юначе, кажу тобі, «Встань!» 15 І мертвий підвівся і почав говорити. Він віддав його матері.
У той час коли Ілля взивав до Бога й тричі розпростерся над дитиною, Ісус воскрешає юнака єдиним наказом: «Юначе, кажу тобі, встань!» – таким чином Лука підкреслює силу слова Ісуса.
16 Страх огорнув усіх, і вони прославляли Бога й говорили: – Великий пророк з’явився між нами. Бог навідався до народу свого.
Перша частина реакції натовпу, який став свідком цього чуда, з одного боку, підкреслює визнання в Ісусі великого пророка – «Великий пророк з’явився між нами» (в. 16а), а з іншого – є недостатньою, оскільки Ісус є більшим, ніж будь-хто з пророків (Лк 9:18–20); друга частина реакції вказує на надзвичайну подію – «Бог навідався до народу свого» (в. 16б) та водночас перегукується зі словами Захарії – батька Йоана Хрестителя: «Благословен Господь, Бог Ізраїля, що навідався і звільнив народ свій… завдяки сердечній милості нашого Бога, з якою зглянулось на нас Світло з висоти» (Лк. 1:68, 78).
17 Чутка про Ісуса розійшлася по всій Юдеї і по всій країні.
«По всій Юдеї» – сказано про цілу Палестину. «По всій країні» – йдеться про сусідні з Юдеєю країни.
4. Прагматичний аналіз:
4.1. Ситуаційний контекст (як розуміли цю подію сучасники Ісуса).
Лука винятково лаконічно описує цей уривок. Кожне речення доволі містке, а слова семантично та богословськи насичені. На задньому плані ця історія перегукується з подібною діяльністю Іллі та Єлисея в Старому Завіті (1 Цар 17:10–24; 2 Цар 4:18–37) та вказує на значення цих осіб для богослов’я Євангелії від Луки: «дух та сила Іллі» ідуть перед Йоаном Хрестителем (Лк. 1:17), і його названо «пророком Вишнього» (Лк 1:76). У своїй інавгураційній проповіді в Назареті сам Ісус згадує діяльність Іллі та Єлисея й покликається при цьому на служіння Іллі для однієї вдови в Сарепті Сидонській (пор. Лк 4:26). Є чотири текстуальні паралелі з розповіддю про те, як Ілля воскресив сина вдови із Сарепти Сидонської, які відразу могли зауважити представники єврейської аудиторії Луки:
- вдова як головна дійова особа (Лк 7:12; 1 Цар 17:9,17);
- смерть сина вдови (Лк 7:12; 1 Цар 17:17);
- зустріч із вдовою біля головних воріт (Лк 7:12; 1 Цар 17:10);
- фраза: «віддав його матері» (Лк 7:15; 1 Цар 17:23).
Проте в контексті цілого Євангелія від Луки ця подія, як, зрештою, усі попередні й наступні слова та дії пророка з Назарету були тільки вступом до одної грандіозної події – Воскресіння самого Ісуса, яке, власне, і надає сенсу всім описаним в Євангелії подіям. Вживаючи наративну форму, Лука описує Воскресіння Ісуса за певними діалектичними стадіями.
Розповідаючи про Ісуса як про сильного в слові та ділі, Лука також засвідчує унікальне ставлення Месії Ізраїля до кожної людини. Свого часу Данте Аліг’єрі назвав Луку письменником Христової лагідності. Саме Лука найчастіше пригадує нам про особливу увагу Ісуса до вбогих, відкинутих, грішників, а особливо до жінок та дітей, які в тогочасному суспільстві були найменш захищеними. Один екзегет наводить промовистий перелік згадок про жінок у Луки: Єлизавета (1:5–7, 13, 24–25, 36, 40–45, 56–61), Maрія (1: 26–56), Aннa (2:36–38), теща Петра (4:38–39), вдова з Наїну (7:11–17), грішна жінка (7: 36–50), жінки, які служили Ісусові (8:1–3), кровоточива жінка (8:43–48), Марта та Марія (10:38–42), скорчена жінка (13:10–17), жінка з притчі про загублену драхму (15:8–10), жінка з притчі про вдову та суддю (18:1–8), вдова, яка вкинула останню лепту (21:1–4), жінки в часі розп’яття (23:49.55–56), жінки при гробі (24:10–11) та свідчення апостолів, які отримали звістку про Воскресіння Ісуса від жінок, що були при гробі (24:22–24[iii]).
«Бог відвідав народ свій», – говорили очевидці побаченого, – не в сенсі формального візиту, а в старозавітному біблійному сенсі, у якому ця фраза відсилала до «відвідин» Богом Ізраїля в часі Виходу з Єгипту та інших великих подій. Цей вираз в буквальному сенсі означає: «Ось час, на який ми чекали». Ісус, який зцілює одним тільки словом, має владу над життям і смертю, виявляє подиву гідне ставлення до найбільш нещасних та потребуючих, – у наративі Луки є воплоченою Доброю Новиною як для народу Ізраїля (який, хоч і жив на рідній землі, не був вільним й очікував на визволення), так і для всіх язичників (зокрема для представників елліністичної культури), які шукали спасіння. І язичники, і євреї, слухаючи (або читаючи) розповідь євангелиста, кожен по-своєму, поступово відкривали для себе приголомшливу унікальність того, котрий крок за кроком серед щоденних обставин життя відкривав перед ними таїнство власної особи й водночас розширював горизонти їхніх надій та сподівань.
4.2. Сучасний контекст (яке значення цієї історії для нас сьогодні).
Життя та смерть є остаточними полюсами людського існування. Смерть демонструє межу людської автономії та контролю над життям і для кожного служить пригадуванням про крихкість та короткість життя. Особи, яких ми любимо, відходять від нас, і ми нічого не можемо зробити, щоб цьому запобігти.
Єдиний син вдови помер. Ми не знаємо їхніх імен, його віку чи причини смерті. Врешті-решт значення має тільки те, що ця жінка перед тим уже втратила свого чоловіка, а тепер і єдиного сина. Апостол Яків каже: «Віра, чиста й непорочна перед Богом і Отцем, ось у чому полягає: відвідувати сиріт та вдовиць у їхнім горі» (1:27).
Ісус не перейшов на інший бік вулиці, а зустрівся з її терпінням… Якщо релігія не може нічого сказати згорьованій жінці, – вона не має що сказати взагалі.
Слова Ісуса до юнака: «Встань!», – перегукуються з іншими словами Євангелія перед лицем смерті. Ангел при гробі самого Ісуса проголосить, що інший молодий чоловік воскрес: «Цього Ісуса Бог воскресив, і ми всі тому свідки» (Ді. 2:32); Павло пов’яже воскресіння Ісуса з нашою власною надією на життя за порогом смерті: «Та ні бо, Христос воскрес із мертвих, первісток померлих» (1 Кор 15:20). Воскресіння Ісуса – того, Хто мав милосердя до вдови у її найбільшому горі, – стає підставою для апостола Павла, аби впевнено дивитися на кінець людського життя: «Ось я кажу вам тайну: не всі ми помремо, але всі перемінимося, раптом, в одну мить, при останній сурмі; засурмить-бо – і мертві нетлінними воскреснуть, і ми перемінимося» (1 Кор. 15:51–52). Надія на воскресіння, однак, не ґрунтується на факті, що син вдови повернувся до життя (бо ж він повернувся до життя, аби знову за якийсь час померти), а на факті, що той, Хто мав таке милосердя та співчуття, щоб повернути сина вдови до життя, – сам отримав перемогу над смертю[iv].
Історія життя багатьох наших сучасників часто переповнена трагедіями, про які йде мова в сьогоднішньому Євангелії. Дуже багато людей потребують почути цю розповідь та її значення для нашого життя сьогодні. Лука переконливо засвідчує, що Ісус – єдиний, Хто здатний перервати похоронний похід людства; Він єдиний, Хто може привнести надію в цю страшну процесію…
Наскільки
промовистими є слова та вчинок Ісуса для мене? Наскільки я готовий проповідувати
про надзвичайні Божі діла, – як про ті, що сталися в Обіцяній землі дві тисячі
років тому, так і ті, які відбулися в моїй власній життєвій історії чи в
історії моїх близьких та сучасників?
[i] Черський Я. Вступ до книг Нового Завіту, Львів ЛБА 1997, 57–58. На сьогодні існує консенсус більшості богословів стосовно структури Євангелія від Луки. Дивіться, наприклад, Brown R. E. An Introduction to the New Testament, New York, 1997, 226; A. Wikenhauser, New Testament Introduction,York 1963, 200 – 205.
[ii] Bock D. L., Luke (Baker Exegetical Commentary on the New Testament, vol. I ), Grand Rapids 1996, p. 647
[iii] Bock D. L., Luke (Baker Exegetical Commentary on the New Testament, vol. I), Grand Rapids 1996, 710.
[iv] Culppeper R. A., The Gospel of Luke: Introduction. Commentary, and Reflections, (New Interpreter’s Bible Commentary vol. IX), Nashville 1995, 158 -159.
Супер мені дуже подобається