14-та неділя після П’ятдесятниці. Проголошення керигми (1 Кор 1:21−2:4)

Час прочитання: 8 хвилин

Lectio (читання)

«А що світ своєю мудрістю не спізнав Бога у Божій мудрості, то Богові вгодно було спасти віруючих глупотою проповіді. 22. Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, 23. ми проповідуємо Христа Розп’ятого – ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, 24. а для тих, що покликані, чи юдеїв, чи греків, − Христа, Божу могутність і Божу мудрість. 25. Бо нібито немудре Боже мудріше від людської мудрости, і немічне Боже міцніше від людської сили. 26. Погляньте, брати, на звання ваше: не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних, 27. але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, 28. і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, 29. щоб жадне тіло не величалося перед Богом. 30. Тож через нього ви у Христі Ісусі, Який став нам мудрістю від Бога й оправданням, і освяченням, і відкупленням, 31. щоб було, як написано: “Хто хвалиться, нехай у Господі хвалиться”. 1:1. Та я, коли прийшов до вас, брати, не прийшов звіщати вам свідоцтво Боже високомовними словами чи мудрістю. 2. Ні! Я вирішив не знати нічого іншого між вами, як тільки Ісуса Христа, і то Розп’ятого. 3. Я був у вас немічним, лякливим, увесь тремтів, 4. слово ж моє і проповідь моя не були в переконливих словах мудрости, а в доказі Духа та сили».

Коментар до тексту

Цей уривок − частина ширшого дискурсу (1 Кор 1:18−2:5), в якому апостол Павло пояснює молодій християнській спільноті в Коринті справжню природу Божої мудрості та значення Хреста Ісуса. Ця спільнота, яка зародилася у превалюючій язичницькій культурі, надалі перебувала під доволі сильним зовнішнім впливом і, на жаль, не завжди стежила за Божою логікою речей, а відтак у практичному житті керувалася ідеалами, протилежними до тих, які явив Своїм життям Христос. Павло використовує це повчання, щоб закликати спільноту до єдності: «Благаю вас, брати, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі те саме говорили, щоб не було розколів поміж вами, але щоби були поєднані в однім розумінні й одній думці» (1 Кор 1:10), цю ж тему він розвиває далі в 1 Кор 3:1−4:21[1].

Meditatio (розважання)[2]

«Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, 23. ми проповідуємо Христа Розп’ятого – ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, 24. а для тих, що покликані, чи юдеїв, чи греків, − Христа, Божу могутність і Божу мудрість». Коли Павло прийшов до язичницького міста, наповненого насиченим культурним та інтелектуальним життям, щоб розповісти про Ісуса з Назарета, Який був розп’ятий римлянами, а потім воскрес із мертвих і став Володарем світу, а тепер закликає усіх людей до віри й послуху, то він знав, якою буде реакція на його проголошення про Ісуса Христа (гр. κηρύσσω / kerysso – проголошую; κήρυγμα / kerygma – проголошення; керигма − це проголошення того, що Бог зробив для спасіння світу через Смерть та Воскресіння Ісуса Христа, суть християнської благовісті). Для коринтян це була звістка про розп’ятого злочинця, який до того ще й належав до погорджуваного народу. Проте і для самих євреїв така звістка була ганьбою − «скандалом», як каже грецький текст НЗ, тобто чимось, що заплутує і збиває з пантелику (гр. σκάνδαλον / skandalon – дослівно «причина спотикання»), позаяк жоден єврей не очікував, що Месія може бути розп’ятий римлянами, замість завдати їм остаточної поразки.

З огляду на це, де би Павло не проповідував, він намагався уникати надто мудрих висловлювань, щоб його слухачі не впали в оману, що вони нібито вірять у те, що говорить Павло, а насправді просто отримують задоволення від його ораторського мистецтва. Павло вважав, що саме Хрест Ісуса мав справити враження на адресатів послання. Проста розповідь про те, що сталося, мала вивільнити силу, цілком відмінну він будь-якої людської, народженої мистецтвом красномовства, тут мала діяти Божа сила, яка перевершує усі немічні людські зусилля і здібності, та Божа мудрість, перед якою усі людські знання та освіченість видаються сміхотворними.

Цікаво, що коли Павло говорить про Хрест Ісуса, то використовує парадоксальні вислови, а це зі свого боку мимоволі підсилює риторичний ефект: «Бо нібито немудре Боже мудріше від людської мудрости, і немічне Боже міцніше від людської сили» (в. 25). Християнська благовість розповідає про Бога, Який помер посеред сміттєзвалища в глухій провінції Римської імперії і Який говорить про те, що може видатися нісенітницею в присутності шанованих мудреців цього світу. Це благовість про Бога, Який противиться гордості, жорстокості, силі та славі цього світу і хоче усе це знищити, щоби встановити Своє Царство, у якому слабкі та не надто мудрі будуть прийняті з не меншим теплом, ніж шановані та мудрі. Парадоксально, що на цю благовість Павла вірою та послухом відповіли зовсім не найвідоміші представники м. Коринт, а переважно звичайні та непримітні люди. Коринтські християни були «нічим», але Бог зробив їх «усім» через єдність із Розп’ятим і Воскреслим Месією. Тому усе, що тепер посідають християни Коринта, вони отримали як невимовний Божий дар.

Oratio (молитва)

«Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає Мене, що Я – Господь, Який творю милість і суд, і справедливість на землі; Мені бо це до вподоби, – слово Господнє» (Єр 9:23).

Contemplatio (споглядання)

У своїй благовісті Павло зрідка використовував риторичні прийоми, а якщо і робив це, то часто тільки тому, що був надто освіченою особою, і це виходило в нього доволі природно. Проте центром усього служіння Павла, ядром усього його навчання був Христос, Який помер і воскрес задля оправдання усіх людей та примирення між ними, а також задля того, щоб у такий спосіб об’єднати все небесне і земне (Еф 1:10; Кол 1:20). Павло проголошував Христа, і люди через віру й навернення приймали дар спасіння. Проголошувати керигму, тобто те, що Бог зробив для спасіння усього світу через Смерть і Воскресіння Свого Сина, – покликання усіх християн. Однак миряни часто думають, що це обов’язок лише духовенства і монашества, а ці, своєю чергою, щоб виглядати розумними, намагаються проголошувати Христа словами людської мудрості або ж легким (у кращому випадку) моралізуванням чи розповіддю гарних історій – такий спосіб «благовісті»(?) інколи милує вухо, задовольняє цікавість, але не дозволяє пережити внутрішньої зустрічі з Христом та не зумовлює духовного народження особи, а якщо людина вже охрещена, не будить її з духовної сплячки. Коли ж ми не соромимося ділитися Божим Словом, тоді Бог являє Свої докази діяння Духа та сили. Як тільки ми відкриваємо уста і благовістуємо Боже Слово та проголошуємо Його величні діла (керигму), тоді Дух Святий у таїнственний спосіб змінює серця людей…

---

[1] J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. 1 Cor 1:18−2:5.

[2] Розважання основане на T. Wright. Paul for Everyone. 1 Corinthians. London SPCK, Westminster John Knox Press 2004, P. 11−22.