Сьома неділя після Пасхи. Святих Отців. Промова Павла до пастирів Церкви (Ді 20:16–18, 28–36)

Час прочитання: 8 хвилин

Lectio (читання)

«Бо Павло вирішив плисти попри Ефес, щоб не баритися в Азії; поспішав-бо, щоб за змогою на день П’ятдесятниці бути в Єрусалимі. 17. З Мілета він послав в Ефес і прикликав пресвітерів Церкви. 18. Коли ж вони прийшли до нього, він до них промовив: Ви знаєте, як з першого дня, коли я вступив в Азію, увесь час поводився я з вами (…) 28. Зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її Він придбав Кров’ю власною. 29. Я знаю, що після мого відходу ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада. 30. Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що говоритимуть пагубні речі, щоб потягнути за собою учнів. 31. Тому чувайте, пригадуйте собі, що я три роки, ніч і день, не переставав кожного з вас із сльозами наводити на розум. 32. А тепер передаю вас Богові і Слову Його благодаті, що може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими. 33. Ні срібла, ні золота, ані одежі я не вимагав ні від кого. 34. Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки. 35. У всьому я показав вам, що так працюючи, треба допомагати слабосильним і пам’ятати слова Господа Ісуса, що Сам сказав: Більше щастя давати, ніж брати”. 36. Промовивши це, він упав на коліна й з усіма ними почав молитися».

Коментар до тексту[1]

У сьогоднішньому уривку Лука продовжує описувати Третю місійну подорож апостола Павла (52–57 рр.; пор. Ді 18:23; 19:1–21:26). Місто за містом, острів за островом − і Павло, який недавно воскресив юнака в Троаді (Ді 20:7–12), уже в Мілеті. Зважаючи на те, що апостол хоче потрапити до Єрусалима на свято П’ятдесятниці, а відтак подорожувати до Рима, він вирішує не заїжджати в Ефес, а запрошує ефеських пастирів приєднатися до нього в Мілеті. Саме там відбулася його зворушлива прощальна розмова з тамтешніми єпископами. Павло стверджує, що він сповнив свою місію проголошення Євангелія на цих теренах і тепер, передаючи відповідальність за вірних місцевим єпископам, просить їх оберігати Церкву, жертовно й безкорисливо їй служити. Мова апостола в цьому уривку нагадує промову пророка та судді Ізраїлю Самуїла (1 Сам 12:2–5), коли той перед обранням першого царя в історії народу говорив людям про своє безкорисливе служіння.

Meditatio (розважання)

«Зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її Він придбав Кров’ю власною». Члени Христової Церкви, хоч і творять одне тіло, мають різні завдання та призначення (пор. 1 Кор 12; 1 Тим; 2 Тим; Тит). Особливим є служіння провідників Церкви – єпископів, а також їхніх помічників священників та дияконів.

Звернення Павла до ефеських пресвітерів (у ранній Церкві це слово інколи означувало єпископів) відрізняється від його промов у Діяннях 13–14 і 17 і радше нагадує послання. Наприклад, у 1 Сол 2:5–12 апостол наголошує, що він ніколи не ставився до Благовісті корисливо й ніколи не намагався мати з неї якийсь прибуток: «Та й не було в нас ніколи лестивого слова, як знаєте, ані таємної зажерливої думки. Бог тому свідок! 6. Ми не шукали від людей слави, ні від вас, ані від інших, 7. хоч і могли, як апостоли Христові, бути тягарем вам. Ми, навпаки, були лагідні між вами. Як годувальниця піклується про своїх дітей, 8. так і ми з палкого до вас почуття раді були передати вам не лише Божу Євангелію, а й власні душі − такими дорогими ви нам стали. 9. Ви пам’ятаєте, брати, про наш труд та про працю: уночі й удень ми працювали, щоб із вас когось не обтяжити, та проповідували вам Божу Євангелію. 10. Ви й Бог свідки, як свято, справедливо й бездоганно ми поводилися між вами, віруючими. 11. Самі знаєте, як ми кожного з вас, мов батько своїх дітей, 12. просили, умовляли й заклинали жити достойно перед Богом, Який вас кличе до Свого Царства і слави». У цих словах немає ні гордості, ні вихваляння: Павло лише показує, що означає наслідувати Ісуса. Подібні слова звернені також і до филип’ян: «Чого ви навчилися, що прийняли, що почули та бачили в мені, те чиніте, і Бог миру буде з вами» (Флп 4:9)[2].

Павло, який виріс у місті, у своїх посланнях переважно послуговувався образами, характерними для його середовища: він говорив про спортивну атлетику, будівництво будинків, юридичні документи тощо. Інколи з’являються образи насіння, урожаю, прищеплення маслин, взяті із сільського життя. Цей уривок унікальний тим, що апостол пише про себе та про місцевих єпископів, як про пастирів, а про вірних − як про овець, яких пастирі повинні пильнувати та захищати: «Зважайте на самих себе й на все стадо» (в. 28). При цьому одне не повинно витісняти інше: не треба думати, що хтось може займатися лише «стадом», а про власний духовний ріст може забути. Це завдання нелегке й дуже відповідальне![3]

Пастирі завжди мусять бути насторожі: у будь-який момент на їхніх підопічних можуть напасти хижі вовки. Без сумніву, Павло мав на увазі Димитрія з його приятелями, які затаїли злість на християн за фінансові збитки, а також жриць Артеміди, у яких різко впала відвідуваність храму. Напевно, поблизу були ще й чаклуни, які не поспішали спалювати свої магічні книги й горіли спрагою помсти. І не тільки вони: коли апостол писав Еф 6:10–20, він аж ніяк не жартував. Та найгірше, що бувають вовки в овечій шкурі: «Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що говоритимуть пагубні речі» (в. 30). І тоді протистояння вже не відкрите, а більш витончене, викликане спотворенням істини. Часто найвідоміші єресі не заперечують фундаментальних положень християнства − це було б занадто просто, адже вся Церква негайно розпізнала б небезпеку. Вони ж беруть якийсь один елемент (можливо, важливий, але не центральний) і зациклюються на ньому, роздмухують його до неналежних пропорцій[4].

Павло прибув до Мілета не для того, щоб проповідувати, а попрощатися й повернутися подумки в той час, коли він був із цією Церквою, здійснював своє служіння в ній. Читаючи цілий уривок, можна зауважити, що апостол підкреслює свою безкорисливість, позаяк в античні часи мандрівні учителі часто піклувалися більше про власний гаманець, ніж про інтереси слухачів та учнів. Павло боявся, щоб після відходу його не сприйняли саме за таку людину. Крім того, він переживав, щоб пастирі та вчителі й самі не почали так поводитися. Тому тут виникає тема любові Христової − любові, про яку замало лише говорити, але яку потрібно втілювати в життя[5].

Oratio (молитва)

«Господь – мій пастир: Нічого мені не бракуватиме» (Пс 23:1).

Contemplatio (споглядання)

Завдяки Божому милосердю наша Церква вийшла з підпілля. Період катакомб був часом випробування віри для тисяч мучеників та ісповідників серед єпископів, священників, монахів, монахинь та вірних нашої Церкви. Наскільки свідчення наших мучеників та ісповідників слугує для нас, людей XXI ст., моделлю для особистого свідчення, ревності та вірності Христові? Що робимо для того, щоб приклад служіння та самопожертви св. Павла виявився в нашому щоденному житті?


[1] Коментар до тексту, розважання та запрошення до споглядання адаптовано з моїх давніших роздумів, опублікованих у «Декада місійності. Від Вознесіння до П’ятидесятниці». УГКЦ, Рада з питань Євангелізації 2016.

[2] N. T. Wright. Acts for Everyone. Part 2. Chapters 1328. London SPCK 2008, Р. 130–131.

[3] Там само. – Р.136–137.

[4] Там само. – Р.137–138.

[5] Там само. – Р.132.

2 коментарі до “Сьома неділя після Пасхи. Святих Отців. Промова Павла до пастирів Церкви (Ді 20:16–18, 28–36)”

  1. Марина Пайдич

    Слава Ісусу Христу. Господи, дай мені мудрості,щоб розпізнати Твоє Слово. АМІНЬ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.