П’ятий тиждень після Пасхи. Вівторок. Перша місія світла і свободи (Ді 12:25–13:12)

Час прочитання: 7 хвилин

Lectio (читання)

«Варнава ж та Савло, виконавши службу й узявши із собою Йоана, прозваного Марком, повернулися з Єрусалима. 13:1. Були ж в Антіохії, у Церкві, що там була, пророки й учителі, як ось: Варнава, Симон, прозваний Ніґер, Лукій Киренейський, Манаен, вихований з Іродом-тетрархом, і Савло. 2. Якось одного разу, коли вони служили Господеві й постили, Дух Святий промовив: Відлучіть Мені Варнаву й Савла на діло, до якого Я їх покликав”. 3. Тоді вони, попостивши й помолившись, поклали на них руки й відпустили. 4. Ті ж, вислані Святим Духом, прибули в Селевкію, а звідти відпливли до Кіпру. 5. Прибувши в Саламіну, почали звіщати Слово Боже в юдейських синагогах. Помічником же був при них Йоан. 6. Пройшовши увесь острів аж до Пафосу, знайшли одного чоловіка, ворожбита, ложного юдейського пророка на ім’я Вар-Ісус, 7. який був із проконсулом Сергієм Павлом, розумною людиною. Цей, покликавши Варнаву й Савла, хотів почути Слово Боже. 8. Але Елімас, ворожбит (так-бо перекладається його ім’я), виступив проти них і намагався проконсула від віри відвернути. 9. Тоді Савло, він же й Павло, повний Святого Духа, глянув на нього пильно 10. і мовив: О, повний усякого підступу і всякого лукавства, сину диявола, вороже всякої правди! Чи ж не перестанеш перекручувати прості дороги Господні? 11. Оце тепер на тобі рука Господня: ти станеш сліпим і дочасу не бачитимеш сонця”. І зараз же впала на нього темрява й морок, і він, обертаючись на всі боки, шукав, хто б його повів за руку. 12. Тоді проконсул, бачивши, що сталося, увірував, вельми здивований наукою Господньою».

Коментар до тексту[1]

У цьому уривку Лука розповідає про Першу місійну подорож, на яку Святий Дух уповноважує Варнаву та Савла, згодом відомого як Павла – апостола Ісуса й автора багатьох новозавітних послань. Ця подорож відбулася приблизно 47–48 рр. (Ді 13:1–14:28) та охопила Кіпр і південну частину Галатії (сучасна Туреччина). Церква в Антіохії, яка складалася з людей різного походження, а також колишніх язичників, була готова поширювати Добру Новину по всьому світі. Апостоли й учні Ісуса молилися до Святого Духа, щоб краще розпізнати, куди треба йти та яка Божа воля стосовно Церкви в Антіохії. Місіонери вийшли із Селевкії – портового міста, розташованого за 25 км від Антіохії, і поплили до Кіпру – третього за величиною острова в Середземному морі, розташованого за 70 км на південь від сучасної Туреччини, 125 км від Сирії / Ізраїлю та 425 км від Єгипту. Острів має 225 км довжини і 80 км ширини, отримав назву «Κύπρος / Kypros» за прізвиськом грецької богині Венери. Павло, Варнава та Йоан Марко починали проголошувати Євангелію з місцевих синагог, а вже потім зверталися до язичників. Лука згадує два найважливіші міста, які відвідали місіонери на Кіпрі: Саламіну (велике комерційне місто зі значною кількістю єврейського населення) та Пафос (політичний центр і важливий порт). Саме у Пафосі ворожбит Вар-Ісус (Елімас) спротивився проголошенню Доброї Новини, але Павло символічно засліпив його, вказуючи у такий спосіб на його духовний стан, і цей учинок уможливив духовне прозріння римського проконсула Сергія Павла.

Meditatio (розважання)

«Але Елімас, ворожбит (так-бо перекладається його ім’я), виступив проти них і намагався проконсула від віри відвернути». Як стверджує Лука, цей ворожбит був ложним юдейським пророком (в. 6) з доволі парадоксальним іменем, яке доповнювало його шарлатанський образ і мало за мету представити справжнім юдеєм – «Вар-Ісус». Ця латинізована формула з арамейської дослівно перекладається як «син Ісуса / Єгошуи». Очевидно, що ворожбит не був справжнім визнавцем юдаїзму, а ідолопоклонником. Перебування поруч із римським проконсулом Сергієм Павлом вказує на його хитру меркантильну натуру: він просто обманював цього впливового та заможного чоловіка задля зиску й, можливо, якоїсь протекції чи навіть статусу.

Негативна реакція ворожбита на проголошення Євангелія вказує на його небажання втратити джерело доходу, бо якщо його покровитель зречеться ідолів, то він просто позбудеться заробітку і впливу на проконсула. У Ді 8:9–24 ми вже читали про ворожбита Симона, який нібито навернувся через проповідь диякона і благовісника Филипа, але коли з Єрусалима прийшли апостоли Петро та Йоан, Симон побачив, що через покладання їхніх рук сходить Святий Дух, тоді відразу запропонував їм гроші, щоб і собі отримати такий дар, і це викликало дуже гостру реакцію апостолів.

Основний принцип духовного життя полягає в тому, що ми уподібнюємося до того, кому поклоняємося. Поклоняючись Живому Богові в Ісусі Христі, ми потрохи уподібнюємося до Нього й наслідуємо Його риси у щоденному житті. І навпаки, поклоняючись ідолам, речам чи грошам, людина сама поступово стає духовно мертвою, бачить усе спотворено та крізь призму особистого зиску, тобто відбувається т. зв. «reductio ad absurdum» – людина поступово маліє у своїй людськості й перетворюється на тварину, яка живе інстинктами та пожадливістю. Ідолопоклонство позбавляє людину життя у свободі, і в ній розвиваються найгірші інстинкти й нахили, серед яких чомусь найчастіше проявляється грошолюбство – бажання грошей, щоб завдяки їм усе мати і всім керувати. Ця духовна засліпленість дуже небезпечна. Саме тому Павло, оцінивши стан цього чоловіка, допустив, щоб він пережив засліплення, яке реально відображало стиль його життя.

Oratio (молитва)

«Бо Ти, о Господи, даєш світло моєму світлу, освітлюєш, мій Боже, мою темінь» (Пс 18:29).

Contemplatio (споглядання)

Апостол Павло каже: «Бо корінь усього лиха – грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями» (1 Тим 6:10). Грошолюбство − це один із видів ідолопоклонства, а ідолопоклонники різних штибів завжди стояли і стоятимуть на перешкоді поширення Євангелії, яка звільняє людину від рабства гріха й дарує спасіння. Часом можна зауважити й інші підступні речі: особи, які так само, як і ворожбит Симон (Ді 8:9–24), пережили тільки поверхове навернення, прагнуть використати Церкву та її «капітал довіри» як інструмент у досягненні власних цілей та дивідендів – таке спостерігаємо в політиці, економіці, суспільному житті. Дехто, живучи життям «старої людини» (Рим 6:6), просто хоче потішити своє самолюбство знайомством чи приятелюванням із духовенством, щоб цим увиразнити власний маєстат чи самооцінку. Іноді й представники духовенства, утративши живий зв’язок із Христом, почуваються комфортніше тільки в колі сильних та успішних світу цього або ж просто примітивно заграють з ними з надією отримати якийсь зиск. Проте лише Добра Новина про Ісуса дарує кожній людині справжню свободу та світло для гідного життя.


[1] Коментар до тексту оснований на: J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. Acts 13:1–12; E. P. Costanzo. Cyprus. In J. D. Barry, D. Bomar, D. R. Brown, R. Klippenstein, D. Mangum, C. Sinclair Wolcott, … W. Widder (Eds.), The Lexham Bible Dictionary. Bellingham, WA: Lexham Press 2016 (Electronic edition Logos 9).

2 коментарі до “П’ятий тиждень після Пасхи. Вівторок. Перша місія світла і свободи (Ді 12:25–13:12)”

  1. Людмила

    Христос воскрес!
    О. Юрій, багато почерпнула з Коментаря (для мене цікавими і дуже корисними були історичні і географічні відомості стосовно першої подорожі ап. Павла).
    Сподобалося також Розважання, і особливо,- зроблений Вами висновок:
    «Основний принцип духовного життя полягає в тому, що ми уподібнюємося до того, кому поклоняємося.»
    Роздумуючи над цим уривком, звернула увагу на особливості служіння учнів Христа у Первісній Церкві. Служачи, вони багато молилися і постили, – отже, завжди шукали волі Божої на всі справи.
    Коли Господь давав певне доручення, обираючи для цього конкретних осіб, служителі Церкви молилися над тими людьми з покладанням рук, щоб вони сповнилися Святим Духом.
    Написано, що в Антіохійській Церкві, крім рукоположеного пресвітера, були пророки і учителі, – названо поіменно п‘ять чоловік. Думаю, невипадково виділені саме ці дві категорії служителів, бо як пророки, так і учителі Слова, мають добре чути Бога, щоб, проповідуючи, говорити не від себе, а як Боже Слово, щоб могти служити від сили, яку дає Господь, – тобто, силою Святого Духа.
    (див.1 Петр.4:11)
    Тільки ведені Святим Духом, тільки Його силою можемо чинити Божі справи у Церкві, у наших християнських спільнотах!
    Тому маємо вчитися у перших християн, наслідувати їх, як у служінні, так і в повсякденному житті:
    «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах.»
    (Діяння 2:42)
    Це важливе Боже Слово ми отримали на спільнотній молитві, вже давніше. І воно стало змістом життя кожного з нас, і нашої спільноти «Слово Життя» в цілому.
    Слава і подяка Богу за все!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.