Десята неділя після П’ятдесятниці. Духовне батьківство (1 Кор 4:9–16)

Час прочитання: 6 хвилин

Lectio (читання)

«Мені-бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми-бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям. 10. Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж міцні; ви славні, ми ж без чести. 11. До сього часу ми голодуємо, і спраглі, і нагі, нас б’ють, і ми скитаємось. 12. Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; 13. нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі. 14. Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум. 15. Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато, бо я вас породив через Євангелію у Христі Ісусі. 16. Отож благаю вас: будьте моїми послідовниками».

Коментар до тексту

Для кращого розуміння цей уривок варто прочитати в контексті цілої 4-ї глави Першого послання до Коринтян, присвяченої поясненню суті апостольського служіння та як з нього можуть скористати коринтяни. Передусім Павло дуже смиренно й терпеливо доводить, що він та інші апостоли є слугами Христа й завідувачами тайн Божих (в. 1); вони вірні Христові (в. 2) і підпадають тільки під Його суд (в. 4–7). Апостольське покликання Павла у всьому відображає життя і страждання Христа – саме завдяки цьому він став їхнім духовним батьком, якщо навіть за людськими мірками його життя видається сповненим невдач та поразок (в. 8–13). Пишучи ці рядки, Павло ніяк не намагається принизити чи присоромити коринтян, але чинить так, щоб вони побачили деструктивність свого мислення (коринтяни були дуже горді через отримані духовні дари, а також надто певні себе) та поведінки. Оскільки апостол завдяки проповіді Євангелії Ісуса Христа силою Святого Духа відродив їх до нового життя, вони повинні наслідувати життя Павла, щоб засвідчити свою вірність Богові під час його наступного пастирського візиту (вв. 14–21)[1].

Meditatio (розважання)

«Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато, бо я вас породив через Євангелію у Христі Ісусі. 16. Отож благаю вас: будьте моїми послідовниками». У Бога немає онуків. Бог має тільки духовних дітей, які народжуються до нового життя через віру силою та благодаттю Святого Духа, тому віруючі, тобто діти Божі, називають Бога своїм Отцем. Ті ж, які заледве щось чули про Нього, але ніколи не пережили духовної зустрічі з Ним, а отже, не народилися згори, не досвідчили своїм єством сили Його нового життя, переважно ставляться до Бога, як до старенького дідуся, Який до кінця не знає їх, а вони Його.

Наше народження згори починається із зустрічі з Божим Сином – Господом нашим Ісусом Христом. Коли ми усвідомлюємо Божу любов, найповнішою мірою явлену нам через Воплочення, Страсті та Воскресіння Його Сина, тоді відповідаємо вірою, яка виявляється в покаянні й наверненні життя. І коли ми визнаємо Ісуса нашим Господом і Спасителем, Святий Дух з новою силою уприсутнюється й діє в нашому житті. Це проявляється у щедрих духовних дарах, якими Він обдаровує нас для того, щоб, уживаючи їх для спільної користи (1 Кор 12:7), вони проросли добрими плодами в нашому житті.

Навернення людини рідко відбувається в такий спосіб, як це сталося зі св. Павлом по дорозі до Дамаска (Ді 9) чи з іншими великими святими впродовж історії Церкви. Та навіть якщо такі речі мають місце, завжди є невидима сторона – цьому часто передує чиясь тривала молитва, або ж після навернення хтось бодай мінімально настановляє таку особу в основах віри. Здебільшого навернення відбувається внаслідок проголошення керигми – Доброї Новини про Ісуса та спасіння в Ньому. Той, хто навертає іншу особу проповіддю керигми, зазвичай пояснює їй ази віри, і саме тому ми називаємо таких людей нашими духовними батьками, або ж, як це прийнято у християнській традиції від апостольських часів, отцями. Духовні отці − це особи, які допомагають людям народитися для вічности й окрім навчання намагаються подати власний приклад того, як жити життям «нового створіння» (2 Кор 5:17), тобто життям Божих дітей.

Oratio (молитва)

«О Пастирю Ізраїлю, прихили вухо Ти, що ведеш Йосифа, як отару, Ти, що на херувимах возсідаєш, як у сяйві!» (Пс 80:2).

Contemplatio (споглядання)

Сьогодні можна зустріти людей, які кажуть, що мають свої стосунки із Христом і не потребують жодних посередників. Дехто взагалі каже: «Бог – так, але Церква – ні!» Для цього бувають різні причини – від особистих духовних ран до згіршення, яке особа могла отримати в церковному середовищі. У таких ситуаціях розв’язкою може слугувати тільки добрий приклад якоїсь духовної особи, який допоможе загоїти рани серця, а також відкриє особу на інший – справжній і таїнственний − вимір життя Церкви.

Видається, що коринтяни, маючи жертовний приклад самого Павла, не могли належно його відчитати, а також не усвідомлювали його ролі в їхньому духовному житті – вони просто поводилися як гордовиті та самовпевнені діти, які ще не осмислили того, що отримали через благовість апостола. Сьогодні треба молитися за добрих священників, монахів, монахинь, богословів та активних мирян, щоб вони ставали відповідальними духовними батьками для тих, які наново народжуються у Христі. Треба молитися і за новонавернених, щоб вони не впадали у гордість, а дозволяли вести себе дорогою духовного зросту до справжньої зрілости у Христі (пор. Еф 4:13).


[1] N. T. Wright, M. F. Bird. The New Testament in Its World: An Introduction to the History, Literature, and Theology of the First Christians. London, Grand Rapids, MI: Zondervan Academic, SPCK 2019, P. 487.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.