Lectio (читання)
«“Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. 34. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні. 35. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. 36. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме. 37. Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. 38. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо вб’ємо його й заберемо собі його спадщину. 39. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили. 40. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?”. 41. “Лютих люто вигубить, – відповіли Йому, –а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно”. 42. Тоді Ісус сказав їм: “Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось, і дивне в очах наших”».
Коментар до тексту
Євангеліє свята − це частина полеміки Ісуса з релігійною елітою Ізраїлю за декілька днів до Його розп’яття. Після урочистого в’їзду в Єрусалим, під час якого народ вітав Ісуса словами «Осанна!» (Мт 21:1–11), та акції Ісуса уХрамі (Мт 21:12–17) притча про виноградник (Мт 21:33–46) стала третьою (четверта – намащення Ісуса миром у домі Симона фарисея, яке багато коментаторів розглядають як помазання Месії – Мк 14:3–9, Мт 26:6–13, Лк 7:36–50) з декількох основних причин, які призвели до смерті Ісуса.
З одного боку, притча про злочинних виноградарів у Мт 21:33–42 (див. також Мк 12:1–12, Лк 20:9–19) є алегоричним представленням Історії спасіння (як і притча про сіяча в Мт 13:1–9), а з іншого − це коментар до образів та плану смерті Ісуса, що розкриваються в подальшій розповіді Євангелія.
Meditatio (розважання)
«І взявши його, вивели геть з виноградника й убили». Посилаючи учнів на проповідь, Ісус навчав: «Не є учень понад учителя, ані слуга над пана свого. 25. Досить для учня, коли стане, як його вчитель, а слуга – як його пан. Коли Господаря назвали Велзевулом, то скільки більше – його домашніх. 26. Тож ви їх не лякайтесь. Нема нічого схованого, що не виявиться, нічого тайного, що не стане знаним» (Мт 10:24–26). Люди, які пережили справжній досвід Бога, далеко не завжди були (і є) зрозумілими для своїх сучасників – часто навіть навпаки, бо через зміну свого життя вони радше викликали лють у тих, для кого вони ставали живим викликом. Так було до Ісуса, і так є після Ісуса, навітьще більшою мірою. У Посланні до Євреїв є ціла 11-та глава, яку екзегети називають «Галереєю слави Нового Завіту», хоча тут ідеться про старозавітних мучеників та ісповідників, які терпіли через їхню вірність Богові та свідчення їхнього життя, яке дратувало світ.
Приклад мучеництва Стефана є частиною давньої історії мучеництва й ісповідництва та підтвердженням слів Ісуса, які Він сказав до Своїх учнів наприкінці прилюдного служіння, майже перед Своїми Страстями: «Істинно, істинно говорю вам: Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе. 25. Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно. 26. Хто служить Мені, хай іде слідом за Мною: і де Я, там і слуга Мій буде. Того, хто Мені служить, пошанує Отець» (Йо 12:24–26). Тому й апостол Павло, який дуже багато терпів після своєї зустрічі з Христом, писав: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його Тіла, що ним є Церква, 25. якої я став слугою, згідно з розпорядженням Божим, даним мені заради вас, щоби звістувати повнотою між вами Слово Боже» (Кол 1:24–25).
Коли ми щороку слухаємо (або читаємо) цю притчу, її досить легко запам’ятати та зрозуміти значення для сучасників Ісуса. Кажу легко, бо тоді відповідальність за реакцію на притчу залишається десь поза нами – на людях у далекому минулому. Коли ж починаємо внутрішньо доростати до усвідомлення факту, що Євангеліє – Слово Боже до мене сьогодні та що Церква – Новий Ізраїль, то розуміємо, що у притчі на певному рівні йдеться про провідників Церкви. І така логіка буде правильна, але не повністю. Тому сьогодні провідники Церкви, клир, монашество мусять мати щирість та відвагу запитати себе: «Яка моя відповідь євангельському максималізмові Христа? Наскільки я щирий (-а) у своїх стосунках та відповідях Богові на всі Його пропозиції та ініціативи, які спонукають мене ставити власні плани та інтереси на друге місце, постійно переростаючи себе»?
Повна правда, однак, полягає в тому, що всі охрещені − «рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали Того, Хто нас покликав з темряви у дивне Своє Світло» (пор. 1 Пт 2:9). Нікому з нас не бракує жадного дару ласки (пор. 1 Кор 1:7), кожному дано як мінімум один талант (пор. Мт 25:14–30) чи «дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор 12:7), але від кожного Господь терпеливо сподівається плоду (пор. Лк 13:6–9). До всіх нас, членів Церкви – Живого Тіла Христа (пор. Еф 1:22–23), поки живемо на землі, Господь і надалі урізний спосіб посилає Своїх посланців і приходить особисто, щоб обдарувати Своїм Життям, а також дає людей, які потребують свідчення світла нашої віри, яке вказувало б на правдиве Світло, «що просвітлює кожну людину» (Йо 1:9). Актуальним залишається й надалі тільки одне запитання – яка наша відповідь?
Oratio (молитва)
Ісусе, даруй мені мудрість та мужність Твого слуги первомученика та архидиякона Стефана…
Contemplatio (споглядання)
Цікаво, що на відміну від своїх провідників, простий народ розуміє Божу дію краще і в цій ситуації не дає їм легко й відкрито виступити проти Ісуса. Зауважимо, що простий народ – це не якась певна соціальна верства, а ті люди, які сприймають Бога чистим і щирим серцем та без егоїстичних міркувань ідуть за Божим покликом.
Цей уривок Євангелія вчить нас пильнувати своє серце, щоб у нього не закралися самовпевненість і переконання, що ми достеменно знаємо дороги Господні; вчить зберігати здатність відкриватися до нового, дивуватися, не зупинятися на досягнутому; вчить будувати своє життя не довкола власних «досягнень», а на довірі в Божий Промисел щодо нас та людей, серед яких живемо.
