37-й тиждень після П’ятдесятниці. Понеділок. Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (Євр 7:7–17)

Час прочитання: 6 хвилин

Lectio (читання)

«Тим часом і сумніву не може бути, що нижчий благословляється вищим. 8. Ба більше, тут беруть десятину люди, що вмирають, а там – той, про кого свідчать, що живе. 9. І так би мовити, і Леві, який тепер збирає десятини, дав був десятину через Авраама, 10. бо він ще був у бедрах свого прабатька, коли Мелхиседек вийшов йому назустріч. 11. Якби, отже, досконалість була через левітське священство, під яким народ одержав Закон, то яка була б іще потреба з’являтись іншому священникові за чином Мелхиседека, священникові, що не звався б за чином Арона? 12. Бо як міняється священство, конче міняється і Закон. 13. Бо той, про кого це говориться, був з іншого коліна, з якого ніхто не служив при жертовнику. 14. Відомо бо, що наш Господь походить від Юди, про покоління якого Мойсей нічого не згадав як про священників. 15. Це стає ще яснішим, коли на подобу Мелхиседека постає інший Священник; 16. Він став ним не за законом тілесної заповіді, а за силою життя нетлінного, 17. бо Він прийняв таке свідоцтво: Ти – Священник повіки за чином Мелхиседека».

Коментар до тексту

До цього уривку автор послання вже тричі (Євр 5:6, 10; 6:20) цитував Пс 109 і згадував особу Мелхиседека, про якого можна прочитати і в Бут 14:17–20. У Євр 7:2 знаходимо пояснення цього дивного імені: «мелех» – цар, а «седек» – «праведність». Оскільки він є «царем Салема» (тобто Єрусалима), то є і царем «миру» (євр. שָׁלוֺם / shalom). Цар Мелхиседек водночас є і священником, що для євреїв від часу, коли цар Соломон приносив жертви Богові у Храмі, було доволі незвичним. Царі зазвичай походили із племені Юди, а священники – із племені Леві. У Євр 7:3 підкреслено ще одну особливість Мелхиседека: він є священником Бога Всевишнього без пояснення, звідки взялося його священство, воно виступає як певна данність, як щось, що він посідав завжди. Тому в цьому уривку автор доводить, що священство Мелхиседека вище від левітського, бо вже сам Авраам, предок Леві, визнав вищість Мелхиседека над собою. Отже, висновок дуже зрозумілий: Ісус, Первосвященник «за чином Мелхиседека», набагато більший за Своїх сучасників – священників-левітів, а тому священство Ісуса і Його жертва на Хресті незрівнянно вищі й мають зовсім інший ефект, ніж старозавітне священство й пов’язані з ним служіння та жертви[1].

Meditatio (розважання)

«Якби, отже, досконалість була через левітське священство, під яким народ одержав Закон, то яка була б іще потреба з’являтись іншому священникові за чином Мелхиседека, священникові, що не звався б за чином Арона?» Цю тему досконалості автор послання лише в цій главі заторкує ще два рази: «Закон бо не зробив нічого досконалим, уведено ж кращу надію, яка зближає нас до Бога» (Євр 7:19); «Закон бо настановляє архиєреями людей, немочі підлеглих, а слово клятви, що було після Закону, настановляє Сина, що навіки досконалий» (Євр 7:28). Загалом у посланні тема досконалості Ісуса та перевага всього, що маємо в Ньому, супроти того, що можемо отримати через старозавітні установи, або що пропонує юдаїзм, наголошується постійно й повторюється багато разів (Євр 2:10; 5:9; 7:19; 7:28; 9:9; 10:1, 14; 11:40; 12:23).

Іменник «τελείωσις / teleiosis», який у в. 11 перекладено поняттям «досконалість», у грецькій мові Нового Завіту також означає «актуалізація обіцянки, сповнення, завершення, здійснення, удосконалювання, завершення духовної підготовки». Звідси, усі старозавітні інституції, зокрема Закон та жертвоприношення, тільки вказували на проблему – нашу віддаленість від Бога через гріх, але її не розв’язували. Можна навіть сказати, що інституції СЗ ще більше увиразнювали і навіть певною мірою загострювали це питання, бо ще очевиднішою та зрозумілішою ставала потреба розв’язки проблеми гріха. Те, на що СЗ тільки вказував, знайшло своє сповнення, завершення й удосконалення в особі Ісуса Христа – у Його Воплоченні, Страстях, Воскресінні, Вознесінні у славі та сидінні праворуч Бога і Отця.

У Христі і завдяки Христові усе людство віднаходить своє справжнє покликання. У Христі і завдяки Христові кожна особа повертається до цілісності та повноти життя, задля якого ми сотворені. Саме так сповнюється Божий задум щодо світу. Старозавітні установи були важливими, але тимчасовими віхами на шляху до цієї повноти, на яку вони вказували, але якої самі осягнути не могли.

Oratio (молитва)

«Збережи мою душу й спаси мене, щоб я не зазнав ганьби, бо я до Тебе прибігаю. 21. Нехай правота й досконалість мене зберігають, на Тебе бо, о Господи, надіюсь» (Пс 25:20–21).

Contemplatio (споглядання)

Завдяки приходові Христа та через Його спасенне діяння Бог дав можливість усім людям ставати причасними повноти Його життя. Через Хрещення ми входимо у цю повноту, а остаточний ефект від цього входження зможемо досвідчити в часі Парусії – повернення Господа та загального воскресіння всіх людей. Тому треба вчитися, як щодня перебувати у Бозі, як духовно живитися Його благодаттю, щоб до Христового приходу не тільки не відпасти від Нього, а утвердитися настільки, щоб Парусія стала сповненням усіх наших зусиль такою мірою, якою свого часу старозавітні інституції знайшли своє сповнення у Христі.


[1] N. T. Wright. Hebrews for Everyone. Westminster John Knox Press, Louisville, Kentucky 2004, P. 68–76.

3 коментарі до “37-й тиждень після П’ятдесятниці. Понеділок. Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (Євр 7:7–17)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *