32-а неділя після П’ятдесятниці. Світло Христа (Лк 18:35−43)

Час прочитання: 5 хвилин

Lectio (читання)

«І як Він наближався до Єрихону, один сліпий сидів край дороги й просив милостині. 36. Почувши, що народ іде мимо, він спитався, що б воно могло бути. 37. Йому сказали, що це Ісус Назарянин проходить. 38. І він почав голосно кричати: “Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!” 39. Ті, що йшли попереду, сварилися на нього, щоб замовчав, та він кричав ще дужче: “Сину Давидів, змилуйся надо мною!” 40. Ісус зупинився і звелів привести його до Себе. І коли той наблизився до Нього, спитав: 41. “Що хочеш, щоб Я зробив тобі?” − “Господи, – сказав той, – щоб я прозрів!” 42. Ісус сказав до нього: “Прозри! Віра твоя спасла тебе”. 43. І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога. І ввесь народ, побачивши те, віддав хвалу Богові».

Коментар до тексту

Цей уривок розміщений у тій частині Євангелія (Лк 9:51–19:27), де викладено роздуми Ісуса під час подорожі до Єрусалима (у наступних главах Лука 17 разів зазначає, що Ісус перебуває «у дорозі», у такий спосіб надаючи оповіді динамічнішого характеру). Ця подорож містить обʼємний наратив: Ісус постійно навчає, унаслідок чого, за словами Люка Тімоті Джонсона, відбувається формування народу. На шляху Ісус оточений трьома групами людей: аморфні юрби, його опоненти (передусім фарисеї) та учні (вжито 22 рази в 9–19 главах, у всіх інших євангелистів разом − 16 разів)[1]. На жаль, не тільки опоненти, але й учні Ісуса часто не розуміють Його навчання та значення вчинків, тому зцілення сліпого чоловіка (Марко називає його Вартимеєм – Мр 10:46) у Єрихоні за 25 км до Єрусалима, де мала закінчитися подорож Ісуса, слугує своєрідною ілюстративною притчею. Усупереч зацитькуванням та перешкодам людей цей бідний чоловік, почувши про Ісуса, рветься до Нього, виявляючи свою велику віру, при цьому означує Його месіанським (Сину Давидів) та божественним (Господи) титулами й отримує зцілення. Ісус стає його світлом, і він іде за Ним – цей вислів у Євангеліях означає поставу учня.

Meditatio (розважання)

«“Що хочеш, щоб Я зробив тобі?” − “Господи, – сказав той, – щоб я прозрів!» Цей чоловік був сліпим, і в цьому полягала трагедія його життя. Коли він зачув про Ісуса, то звернувся до Нього цілим серцем, вилив Йому свою душу, з великою довірою до Його волі й рішення відкрив Йому все своє понівечене життя. І він не помилився, адже його не відкинули. У наступній главі в домі Закхея Сам Ісус скаже: «Син-бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19:10).

Сліпий жебрак прозрів, бо дозволив Богові зробити Свою роботу − дав можливість Богові бути Богом. Христове світло стало його зціленням, новим життям, його світлом. Він послухав своє серце й не дав людям заглушити свого голосу. Його терпіння не породили розпуки, яка вбила б у ньому віру. А коли прийшов момент і Ісус опинився поруч, сліпець скористав з цього найповнішою мірою. Звернення до Ісуса було найкращим і наймудрішим рішенням його життя. Коли ж, отримавши зцілення, він пішов за Ісусом, то прийняв друге найважливіше рішення. Ще хвилю тому не маючи нічого, точніше, маючи пекло жалюгідного існування, після зустрічі з Ісусом він отримав усе – нове життя, новий сенс жити далі…

Драма цього уривку полягає ще й у тому, що весь цей час поруч з Ісусом були інші особи – ревні фарисеї, провідники народу, учні. Якщо учні просто дечого не розуміли, то фарисеї з провідниками народу переважно опонували Ісусові, ставилися до Нього з підозрою, часто відверто нападали на Нього, а вкінці, звершивши цю спільну подорож до Єрусалима, узагалі прийняли рішення вбити Його. Вони були поруч, але не бачили світла Ісуса, не відкрилися на Його Слово, не відчитали значення Його діянь, залишилися духовно глухими і сліпими. Вони не тільки не просили зцілення, але й не дозволили себе зцілити.

Oratio (молитва)

Ісусе, даруй мені мудрість відкриватися на Твоє світло та здатність іти за Тобою дорогою щоденного життя…

Contemplatio (споглядання)

Трагізм фарисеїв та провідників народу полягав у тому, що вони не навчилися бути відкритими на Бога, способи Його присутности й діяння. Бог для них був психологічним ефектом сатисфакції власних уявлень про себе та про релігійне життя загалом. У їхньому вдаваному духовному житті не було місця для здивування, смиренного навернення, відкритості й незбагненності Божих доріг, тобто не було місця для Божого Духа в їхніх серцях. Сьогодні варто усвідомити, що редукція справжнього духовного життя до суто комфортних психологічних станів є такою ж небезпечною, навіть згубною, як і заміна духовного життя різними тренінгами та сесіями у психологів і психотерапевтів. Бога не можна замінити нічим! Без Нього ми перебуваємо в темряві й потребуємо світла життя.

[1] о. Юрій Щурко. Термін ζητέω в Євангелії Св. Луки: лінгвістично-екзегетичні студії. Opole: Opolska Biblioteka Teologiczna, 2016. С. 30.

2 коментарі до “32-а неділя після П’ятдесятниці. Світло Христа (Лк 18:35−43)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.