Lectio (читання)
«Довідавшись, що Він замкнув уста садукеям, фарисеї зібралися разом. 35. І от один із них, законовчитель, спитав Його, спокушаючи: 36. “Учителю, яка найбільша заповідь у Законі?” 37. Він же сказав до нього: “Люби Господа, Бога твого, усім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю − 38. це найбільша й найперша заповідь. 39. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. 40. На ці дві заповіді ввесь Закон і Пророки спираються”. 41. Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: 42. “Що ви думаєте про Христа? Чий Він Син?” Кажуть Йому: “Давидів”. 43. Він до них мовить: “Як же Давид у надхненні називає Його Господом, 44. кажучи: Господь промовив Владиці моєму: Сідай праворуч Мене, доки не покладу Твоїх ворогів Тобі під ноги. 45. Коли, отже, Давид Його Господом називає, то як Він може бути Його Сином?” 46. І ніхто не міг Йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше Його запитувати».
Коментар до тексту
Текст Євангелія цієї неділі звертає нашу увагу на дві важливі теми: ідентичности Христа (Хто Він?) і чому вартує присвятити своє життя, інакше кажучи, що вартує вкладення всіх зусиль у житті (біблійною мовою питання звучить: «Яка найбільша заповідь?»).
У первісному контексті обидві заповіді, які Христос називає найбільшими, уперше були висловлені у П’ятикнижжі Мойсея – Торі, яка є фундаментом Одкровення (найважливіша частина Писання), а отже, духовного життя Ізраїлю. Заповідь із книги Второзаконня «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, усім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (Втор 6:4–5) лягла в основу щоденної молитви кожного ізраїльтянина й відома під назвою «Шема» (від першого слова «Слухай», яке єврейською звучить як שְׁמַע / šemǎʿ). Заповідь із книги Левіт «Не будеш мститися й не будеш злопам’ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе: Я – Господь» (Лев 19:18) є тією частиною Писання, у якій Господь часто закликає Ізраїль дотримуватися святости життя, тому глави Лев 17–26 називають Кодексом святости.
У другій частині уривка (вв. 41–46) вже сам Ісус ставить запитання фарисеям: «Що ви думаєте про Христа? Чий Він Син?», − але отримує тільки частину правильної відповіді: «Кажуть йому: “Давидів”» (в. 42). Тоді Ісус, цитуючи 110-й месіанський псалом ставить їх перед дилемою: у цьому псалмі Давид говорить про двох Осіб, Яких трактує вище за себе й називає однаковим словом Господь – Κυριος / Kyrios: «Сказав Господь Владиці моєму: “Засядь праворуч Мене, доки не покладу ворогів Твоїх Тобі підніжком”» (Пс 110:1). Отже, це питання такого плану: «Як Месія може бути лише нащадком великого царя Ізраїлю? Жоден цар Ізраїлю ніколи не був настільки близьким до Бога, щоб його можна було зобразити, навіть метафорично, як того, хто сидить праворуч Бога»[1]. Ізраїль, який палко чекав приходу Месії, не міг собі уявити, що Помазаником стане Єдинородний Божий Син, Який не буде боротися тільки з наслідками гріха за допомогою його ж зброї – жорстокости й насильства. Ні! Він прийшов воювати не проти Риму та інших імперій, а проти диявола, гріха і самої смерти. Саме це означає «покласти ворогів під ноги» (Мт 22:44) та «знищити всяке начальство й усяку владу та силу (…) знищити останнього ворога – смерть (…) щоб Бог був усім і в всьому» (1 Кор 15:24–28).
Meditatio (розважання)
«Що ви думаєте про Христа?» Це запитання стосується кожної людини. Матей каже, що перш ніж сам Ісус поставив це запитання, Йому теж було адресоване запитання, чому вартує присвятити життя («Яка найбільша заповідь у Законі?»). Ісус відповідає дуже просто, але водночас вичерпно, глибоко й навіть безапеляційно. Очевидно, Він мав на це право й дуже добре розумів, що говорив, – задля любови до Бога та ближнього Він віддав Своє життя. Для того, щоб наголосити на важливості цих заповідей, Матей навіть не розповідає, якою була реакція фарисеїв чи того, хто поставив це питання Ісусові.
Фарисеї, мабуть, виглядали досить жалюгідно, тому Ісус запитує їх, чиїм сином є Христос (євр. Месія). Вони відповідають поширеним на той час означенням месіанського титулу – Син Давидів. За цими словами, крім пророцтв Старого Завіту, крилися також політичні надії та сподівання: прийде Цар із роду Давида, через Якого Господь як через Свого Помазаника (гр. Христа; євр. Месію) розгромить усіх ворогів Ізраїлю, відновить межі Давидового царства й підніме славу народу.
Натомість Ісус, цитуючи Пс 110:1, зазначає, що Месія (маючи на увазі Самого Себе, чого фарисеї до кінця не розуміли) незрівнянно більший за нащадка великого царя Давида, хоча й походить з його роду: «Сказав Господь Владиці моєму: Засядь праворуч Мене, доки не покладу ворогів Твоїх Тобі підніжком». У такий спосіб Ісус знову застерігає народ перед традиційним розумінням Його служіння. Замість того, щоб запанувати в Єрусалимі, як колись Давид, Він незабаром буде знехтуваний та відкинутий Своїм народом, однак пізніше, на хресті, Його визнають не Сином Давида, а Сином Божим (Мт 27:54).
Тоді цього парадоксу Божої присутности в Ісусі, як і парадоксу Його любови та самопожертви, майже ніхто не міг ні зрозуміти, ні прийняти. Дві згадки в уривку про те, що «фарисеї зібралися вкупі / разом» (вв. 34 і 41), відлунюють до слів месіанського Пс 2:2: «Повстали царі землі, і князі зібралися разом проти Господа і проти Христа Його» (переклад із Септуагінти). Це засвідчує, що фарисеї поводяться як язичницькі царі, які зібралися проти Господа і Його Помазаника Христа. Знання Закону, а отже, найважливіших заповідей не перемінило їхніх сердець і не зробило чутливішими та відкритішими до зустрічі з Богом, Який не вписувався в їхні рамки й шокував шириною і глибиною Своєї любови до всіх людей. Заполітизованим духовним провідникам важко було зрозуміти, що найбільшим їхнім ворогом є не Рим, а сатана, і тільки практикуючи, аж до власної самопожертви, а не просто вивчаючи заповіді любови, можна почати відкриватися на немислиму Божу любов, яка вповні виявилася в жертві Ісуса на хресті. Ця Воплочена Любов запрошує сьогодні всіх, хто вже почув звістку про Христа, до іншого способу мислення й життя, зрештою, до відкриття на Іншого (єврейською мовою це слово звучить як «Святий» –«קָדוֹשׁ / qāḏôš») − Бога, постійний досвід зустрічі з Яким перемінюватиме наше життя.
Oratio (молитва)
Ісусе, Ти єдиний сповнив Закон і Пророків, виконав заповіді любови Бога та ближнього. Даруй мені мудрість пізнання Твоєї Особи та силу наслідувати Тебе в любові…
Contemplatio (споглядання)
Тільки зростаючи в розумінні відповіді на питання «Ким є Ісус Христос?», вслухаючись у Його слова на сторінках Євангелія та роздумуючи над Його вчинками, зможемо усвідомити, чому та Кому вартує присвятити своє життя. На думку Ісуса, це любов до Бога і ближнього. Щоб зрозуміти Його думки та мотиви, захотіти Його наслідувати, важливо відкрити для себе у Христі справжнього Бога та справжню Людину.
[1] G. K. Beale, D. A. Carson (eds.). Commentary on the New Testament Use of the Old Testament. Baker Publishing Group, 2007. Kindle Edition.Kindle Locations 4084–4148.
Дякую, отче!