Lectio (читання)
«Тоді Ісус промовив до народу й до Своїх учнів: 2. “На катедрі Мойсея розсілися книжники та фарисеї. 3. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять. 4. В’яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі, самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть. 5. Усі свої діла вони роблять на те, щоб бачили їх люди, поширюють свої філактери й побільшують свої китиці. 6. Люблять перші місця на бенкетах і перші сидження в синагогах 7. та вітання на майданах многолюдних, щоб люди звали їх: Учителю! 8. Ви ж не давайте себе звати: Учителю, – один-бо ваш Учитель, ви ж усі брати. 9. Та й отця собі теж не йменуйте на землі: один-бо у вас Отець – Той, що на небі. 10. Ані наставниками не звіться, один-бо ваш Наставник –Христос. 11. Найбільший з вас буде вам слугою. 12. Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений».
Коментар до тексту
Цей уривок − частина глави, яка відкриває останню навчальну промову Ісуса в Євангелії від Матея (глави 23–25). Тут Ісус застерігає проти формалізму в духовному житті, який призводить до лицемірства та певної показовості, а навіть театральності, які, однак, не провадять до життя у Бозі. Це складна розмова про зміщення акцентів. З плином часу в юдаїзмі витворилися певні духовні практики, як це, зрештою, трапилося і з християнством. Духовні провідники втратили духовний фокус – і це не тавтологія, але гірка іронія долі, бо формалізм і зовнішня показовість почали переважати над змістом. Книжники, які розпрацьовували пояснення Божого Закону для людей, та фарисеї, які вважали себе ревними виконавцями Закону, насправді самі його не виконували (вв. 2–3), бо ж звертали увагу тільки на зовнішні речі. Ці дві групи годували свою гординю постійним ускладненням вимог Закону, які не тільки люди не могли виконати, але й вони самі лицемірно цього не робили (в. 5). У вв. 5–10 Ісус звертає увагу на те, що серця книжників і фарисеїв заполонило бажання слави й поваги від віруючих, і для цього вони увиразнювали різні зовнішні ознаки, які мали б підкреслити перед людьми їхню побожність. Філактери – маленькі коробочки з уривками Писання, які юдеї носили на чолі або зап’ястях. Така практика була наслідком надто буквального розуміння текстів Вих 13:9 та Втор 6:8; 11:18, у яких Господь закликає постійно пам’ятати про Його заповіді та діяння в історії. Китиці на одязі (пор. Числ 15:37–39; Втор 22:12) мали нагадувати людям про послух Божим заповідям. Книжники та фарисеї збільшували філактери й подовжували китиці, щоб виставити напоказ свою побожність. Окрім того, книжники вважали, що навчанням Закону вони народжують людину для неба, тому вимагали до себе особливої поваги та шанобливих титулів. Ісус, натомість, закликає тих, які казали, що знають Бога й нібито Йому служать, до автентичного смиренного служіння (вв. 11–12).
Meditatio (розважання)
«Найбільший з вас буде вам слугою. 12. Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений». У Євангелії від Марка Ісус говорить слова, які перегукуються з наведеними рядками та є своєрідною квінтесенцією цього Євангелія: «Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати Своє життя як викуп за багатьох» (Мр 10:45). У книзі пророка Даниїла Син Чоловічий отримує владу та славу: «І дано Йому владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його – влада вічна, що не минеться, і Царство Його не занепаде ніколи» (Дан 7:14). Ця влада виявляється у служінні, бо в ньому − велич і слава Бога, а також велич і слава людини, сотвореної на образ і подобу Божу.
У різних місцях Нового Завіту вислови Ісуса про служіння відлунюють до слів пророка Ісаї про Слугу Господнього: «Після трудів душі Своєї Він побачить світло й насититься Своїм знанням. Слуга Мій виправдає багатьох, їхні беззаконня понесе на Собі. 12. Тому Я дам Йому, як пай, премногих; Він із сильними буде ділити здобич, бо видав на смерть Свою душу й був зачислений до лиходіїв, коли Він узяв на себе гріхи багатьох і за грішників заступався» (Іс 53:11–12). Велич Бога виявляється в жертовному служінні – аж до дару власного життя за життя світу. Святий Павло називає цю Божу динаміку щодо людини «кенозисом». Грецьке поняття «κενόω / kenoo» має широкий спектр значень, зокрема «спустошувати», «видаляти зміст чогось», «позбавляти влади», «утрачати позиції», «применшувати». Апостол хоче донести, що задля нашого піднесення і спасіння Ісус пережив неймовірний кенозис – умалив Себе до найнижчого рівня слуги. Такий вчинок був незрозумілим та вражаючим.
За служінням Ісуса, а отже, за всіма Його вчинками стояла велика любов, у якій не було місця для штучності, показовості, театральності, фальшу, шукання дешевого авторитету чи слави. Ісус не обтяжував людей правилами, а звільняв їх від тягарів власним служінням і в такий спосіб ненав’язливо запрошував наслідувати Його стиль життя – життя у справжній свободі, яка виявляється через любов, тобто служіння іншим.
Oratio (молитва)
«Бо ти, о Господи, даєш світло моєму світлу, освітлюєш, мій Боже, мою темінь» (Пс 18:29).
Contemplatio (споглядання)
Усяка штучність та неправда немовби паралізують людину, не дозволяють їй розвиватися. Отож роль духовних практик полягає в тому, щоб відкривати нас на Бога, черпати в Ньому силу жити справжнім життям – життям у служінні Богові через служіння ближнім. Та важливо пам’ятати, що служіння без жертви – це лише вправа для нашого еґо.
