1. Контекст уривку та вступні зауваги.
Читаючи Євангеліє від Луки, зауважуємо, що воно містить у собі як мінімум cім тематичних частин: пролог (1, 1–4), т. зв. Євангеліє дитинства (1, 5 – 2, 52), підготовка діяльності Ісуса (3, 1 – 4, 13), діяльність Ісуса в Галилеї (4, 14 – 9, 50), роздуми з подорожі до Єрусалиму (9, 51 – 19, 27), діяльність Ісуса в Єрусалимі (19, 28 – 21, 38), Страсті та Воскресіння (22–24[i]). Кожна з цих вищеназваних частин своєю чергою ділиться на ще менші підсекції, за допомогою яких автор всебічно описує Добру Новину про те, що Бог зробив для нас в Ісусі Христі.
Ширшим контекстом читання цієї неділі (Лк. 8, 4–15) є четверта частина Євангелія, яка містить опис діяльності Ісуса в Галилеї (4, 14 – 9, 50). У наративі про діяльність Ісуса в Галилеї, який умовно можна окреслити як Об’явлення Ісуса, можна виокремити ще шість менших тематичних підсекцій: огляд служіння Ісуса (4, 14–44), збирання учнів (5, 1 – 6, 16), навчання Ісуса (6, 17–49), п’ять виявів віри та христологічні питання (7, 1 – 8, 3), заклик до віри, христологічні одкровення та запитання (8, 4 – 9, 16), христологічне визнання та повчання про учнівство (9, 18–50).
Текст, на якому сьогодні зосередимо нашу увагу, є частиною п’ятої підсекції Євангелія від Луки (8, 4 – 9, 16), яка служить для нього вужчим контекстом. Уривки Євангелія з цієї частини розповіді Луки про Ісуса тематично можна об’єднати у дві групи. Перша група (8, 4–21) складається з трьох перикоп (уривків), які містять заклик до віри: притча про сіяча (8, 4–15) закликає до відповіді віри на дар Божого Слова; інший текст за допомогою символіки світла показує важливість відповіді на одкровення (8, 16–18); у кінці Ісус наголошує, що Його справжня родина – це ті, які слухають та виконують Боже Слово (8, 19–21). Друга група текстів (8, 22 – 9, 17) демонструє, як сила та влада Ісуса зростає та проникає у всі сфери людського життя. Ісус може подолати будь-які перешкоди, які руйнують людське життя, бо Він має владу над природою (8, 22–25), демонами (8, 26–39), хворобами та смертю (8, 40–56). Для того щоб проілюструвати цю владу, Ісус уповноважує групу учнів ділитися його посланням (9, 1–6), даючи їм здатність розділити його владу та засвідчуючи автентичність їхньої місії численними чудесами. З огляду на поширення інформації про Ісуса Ірод ставить запитання «Ким є Ісус?» (9, 7–9), а Лука відповідає розповіддю про те, як Ісус помножує хліби (9, 10–17) й тим самим підкреслює унікальність його сили та влади[ii].
Підсумовуючи основне послання цієї підсекції (8, 4 – 9, 16) та притчі про сіяча зокрема (8, 4–15) слід зауважити, що зазначені тексти акцентують увагу на питанні унікальної ідентичності Ісуса та відповіді віри, до якої Лука закликає кожну особу, яка зустрілася з Ісусом чи його словом.
2.Текст Лк. 8, 4–15
4 Коли зібралася сила народу і ті, що з усіх міст прийшли до Нього, Ісус сказав їм у притчі:
5 – Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як він сіяв, одне впало край дороги – і було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. 6 Друге упало на камінь – і, зійшовши, висохло, бо вогкості не мало. 7 Інше впало між тернину, – і тернина, вигнавшися з ним вкупі, його заглушила. 8 Нарешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, вродило сторицею.
Кажучи це, Ісус голосно мовив:
– Хто має вуха слухати, хай слухає.
9 Учні спитали Його, що значить ця притча. Він сказав їм:
10 – Вам дано розуміти тайни Царства Божого, іншим же у притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили і, слухаючи, не розуміли.
11 Ось що значить ця притча. Зерно – це Слово Боже. 12 Ті, що край дороги, – це ті, що слухають, але потім приходить диявол і бере геть з їхнього серця слово, щоб вони не увірували й не спаслися. 13 Ті ж, що на камені, – це ті, що слухають і з радістю приймають слово, але, не маючи коріння, вірують до часу й під час спокуси відпадають. 14 А те, що впало між тернину, – це ті, що, вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх заглушають, – і вони не дають плоду. 15 Нарешті, те, що на добрій землі, – це ті, що, чуючи добрим і щирим серцем слово, держать його і дають плід у терпінні.
3. Коментар[iii]
Притчі революційні: вони не тільки містять інформацію, але й кидають виклик, руйнують стереотипні уповання на національне визволення, запрошують до переосмислення символів, нового способу життя та нових поглядів. Із притчею про сіяча пов’язано чимало дивного. Найбільш дивним є те, що науковці досі не дійшли згоди щодо її первісного змісту. Використовуючи метафорику та композицію, що викликає в пам’яті «апокаліптичні» перекази ізраїльської історії, ця притча:
- розповідає історію Ізраїля (особливо історію повернення з полону), вводячи парадоксальну кінцівку;
- розповідає історію служіння Ісуса як сповнення цієї історії, з парадоксальною кінцівкою.
На користь такої інтерпретації можна навести низку аргументів.
Перший аргумент: форма та зміст цієї притчі мають доволі «апокаліптичний» характер. Можна провести паралелі між нею і «апокаліптичними» текстами, які розповідають загадкові історії про промисел Творця відносно світу і / або Ізраїля і показують, як ця історія підходить до яскравої і дивовижної кульмінації. Характерний приклад – текст в Дан. 2, 31–45, де «у боввана голова з чистого золота, груди його й руки його – зі срібла, нутро його та стегно його – з міді, голінки його з заліза, ноги його частково з заліза, а частково з глини». Роз’яснення тексту подано в алегоричному стилі, типовому для алегоричних видінь: деталі видіння стосуються не до різних особливостей якогось сучасного царства, а до різних царств, які змінюють одне одного. Низці людських царств настане кінець: «Камінь відірвався від гори… вдарив боввана… розторощив… а камінь, що вдарив того боввана, став великою горою, і наповнив усю землю». Це означає, що Бог встановив царство, яке повіки не зруйнується. Паралель між Дан. 2 та притчею в Лк. 8, 4–15 (передусім із Мр. 4) дуже показова. Видіння у Дан. 2 стосується Царства Божого і його торжества над царствами світу цього. Пояснення Богом видіння подано як розкриття «таємниці, яку неможливо осягнути іншим способом». Дуже ймовірно, що деякі єврейські рухи I-го століття розуміли значення «каменя», який розтрощив глиняні ноги й зробився великою горою, саме в месіанському сенсі. Однією з причин може бути добре відома гра слів: «Евен» (євр. «камінь») – «бен» (євр. «син»), крім того, природно зв’язати тексти в Дан. 2 з Дан. 7, у яких йдеться про чотири царства і «Сина Людського».
Другий аргумент: є тісна паралель між притчею про сіяча та притчею про злих виноградарів (Мт. 21, 33–46; Мр. 12, 1–12; Лк. 20, 9–19). Ця притча розповідає історію Ізраїля, роблячи акцент на посланні Господом пророків і Свого Сина. Пророки шукають «плодів», але їх не дає непроросле насіння (тимчасом як проросле приносить багаторазовий урожай). Пророки приходять за чергою: першого побили, другому розбили голову, а третього вбили. Нарешті, Господар посилає «Сина», якого теж відкидають, але він стає «каменем» із Пс. 117, 22. Отже, три візити не приносять плодів, але четвертий (на вигляд невдалий) досягає мети: Господар отримує плоди, а Син стає наріжним «каменем». Притча про виноградарів – також революційний переказ історії Ізраїля. Є тісний зв’язок між нею та акцією в Храмі. Крім того, вона містить низку алюзій на Дан. 2 й описує щось дуже схоже на події в притчі про сіяча.
Третій аргумент: вказує на місце оповідача і слухачів в оповіданні. У юдаїзмі періоду Другого Храму образ «сімені» іноді означав «Залишок», який повернеться після закінчення полону. «Сім’я» – це образ справжнього Ізраїля, якого в останньому втручанні Бог виправдає і знову «посіє» в його Землі. Отож коли якась особа, яка сповіщає Боже Царство, розповідала історію про того, Хто сіє насіння, то треба було зрозуміти: Залишок повертається, полон позаду, Бог сіє добре насіння, творячи справжній Ізраїль. Тому недоречно заперечувати, що в інтерпретації притчі «насіння» означає «слово». Адже саме цього й слід очікувати, враховуючи одне з основних класичних пророцтв про повернення з полону: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав. Так! Ви вийдете веселі, вас приведуть у мирі. Гори й пагорби гукатимуть веселі перед вами, всі дерева в полі плескатимуть у долоні. Замість тернини ростиме кипарис, замість кропиви – мирт. Це буде на Господню славу, на вічний пам’ятник, який не буде знищений ніколи» (Іс. 55, 10–13). Посіяно насіння, і всупереч тернині сходить урожай … Це – образ того, як ГОСПОДЬ сіє Своє слово, а потім відбувається повернення з полону й оновлення творіння. Притча дає натяк: наближається час, про який сповіщали пророки. Вона не тільки повідомляє слухачам, що вони живуть у дні повернення з полону, а й попереджає: врожай прийде інакше, ніж очікували. Адже мова не про те, що раніше «сіяли» безуспішно, а тепер, нарешті, успішно. Притча описує різні результати одночасних посівів. Бог Ізраїля діє: Він сіє пророче слово, бажаючи відновити Свій народ, але багато насіння пропаде марно (як у «полоні»): їх поїсть птаство (сатанинські сили? язичницькі хижаки?); або їх заглушать камені й колючки пустелі. Однак урожай виявиться великим. Напрошується асоціація з притчею про шлюбний бенкет. Бенкет відбудеться, і будинок буде повний, але перших запрошених там не буде. Тут одночасно проявляються теми суду й милосердя.
Отже, притча не тільки дає інформацію, але й діє. Вона створює ситуацію, де сама наявність вух, щоб чути, – одна з ознак належності до істинного Залишку. Ізраїльтяни можуть (помилково) вирішити, що вони вже повернулися з полону і що статусу належності до істинного народу Господа в них ніхто не відніме, – але до Залишку ввійдуть лише ті, хто слухає сповіщене Слово й горнеться до нього. Інші ж подібні до виноградарів із притчі, які відкидали пророків і тим самим накликали на себе осуд.
Притча про сіяча розповідає дві тісно взаємопов’язані історії, або, точніше кажучи, ту саму історію з двох різних перспектив. З одного боку, вона розповідає довгу й дивну історію Ізраїля, загадковим (але ясним – для тих, що мають вуха) чином даючи зрозуміти: ця історія підходить до досягнення своєї мети. Уже тільки одне це повідомлення колосально важливе. Ісус, однак, каже ще більше: мета, до якої прямувала історія Ізраїля, – Його діяльність і Звістка про Царство. Очевидно, що це був шок для слухачів, до того ж говорити такі речі було смертельно небезпечно: неподалік був володар Ірод Антипа, і люди, які ставали в цієї сім’ї поперек дороги, нерідко вмирали не своєю смертю. З іншого боку, саме тому, що ця притча – розповідь про історію Ізраїля, вона не просто називає служіння Ісуса кульмінацією цієї історії – служіння Ісуса немовби вбирає в себе ізраїльську історію. Ісус – передусім пророк, тому Він розділяє долю пророків. Через Нього сіється Господнє слово; подібно, як Ісая, Він сіє біля дороги, на кам’янистому ґрунті та серед колючок; як пророк, Він приходить до виноградарів – і зустрічає відкинення. Однак, – тут є таємниця, відповідно до Божого Промислу саме через це відкидання, цю невдачу – встановлюється Царство. Знехтуваний камінь стане наріжним. Виноградник буде відданий іншим – тим, які будуть віддавати Господареві плоди. Деяке насіння все ж впаде на добрий ґрунт і принесе рясний урожай.
Сіяч сіє в трьох невдалих місцях, а в четвертому справа йде на лад. Традиція загадкових єврейських історій періоду Другого Храму така, що в сіячі необхідно бачити самого Господа, який хоче встановити Своє Царство, подібно, як сіяч бажає посадити насіння, яке дасть сходи. Решта посівів не принесуть плодів – але буде один посів з багатим урожаєм. Отже, розповідаючи притчу про сіяча, Ісус дає зрозуміти, що його діяльність – кульмінація і коротке повторення ізраїльської історії.
Кульмінація. Як зазначають Матвій і Лука, Закон і Пророки були до Йоана, але з того часу (тобто в служінні Ісуса) звіщається Добра Новина про Царство. Довге очікування Ізраїля позаду: ГОСПОДЬ сіє добре насіння, яке принесе плоди. Аналогічно до ситуації в притчі про виноградарів, попередні посіви позначають працю пророків, які марно намагалися навернути Ізраїль до Бога. Ісуса теж відкидають – але не всі, і в кінцевому підсумку Він домагається результату там, де зазнали невдачі пророки.
Коротке повторення. Ісус – пророк, подібний до колишніх пророків. Він викликає подібну реакцію і подібне прийняття. Більшість людей відкине його Звістку й отримає за це засуд. Однак це не зруйнує, а виконає Божий задум спасіння.
Тепер можемо пролити світло на цитату з Іс. 6, 9–10 в Лк. 8, 10 (пор. також Мр. 4, 12; Мт. 13, 13–15), яка спричинила багато клопоту для екзегетів. Бог послав Ісаю пророкувати, і він вступив на шлях служіння, яке проведе Ізраїль через суворий суд до милості. Огрубіння серця («слухом почуєте та не зрозумієте; будете бачити і не побачите») накликає осуд: «І я сказав: «Докіль, о Господи?» А він відказав: «Докіль не опустіють міста й не обезлюдніють, і хати будуть без людей і край зовсім опустіє. Господь прожене людей, і пусто-глухо посеред країни стане. І коли б іще десята частина зосталась у ній, то й вона теж буде спустошена, як теребинт і дуб, від яких, якщо їх зрубати, зостається пень. Той його пень – святе насіння» (Іс. 6, 11–13). Однак після засудження приходить милість. Знаком засудження буде «насіння», приховане в обвугленому корені: «Той його пень – святе насіння». Отже, якщо притча про виноградарів містить покликання на Іс. 5, то притча про сіяча перегукується з Іс. 6. Паралелі помітно так:
- ізраїльську історію описано як історію відкидання пророків, за яким приходять осуд і оновлення;
- служіння Ісуса подано як кульмінацію / коротке повторення пророчої спадщини.
Ким був Ісая для Ісуса ?
- Ісая був давнішою частиною Оповідання, однією з більш ранніх ланок довгої низки попередників. У цьому сенсі Ісая навіть виділявся серед інших пророків тим, що в розповіді про його покликання найбільш виразно сказано про неминуче майбутнє відкинення.
- Ісая був пророком, чиє служіння і його результати коротко повторилися в служінні Ісуса. Вищесказане допомагає зрозуміти загадковий уривок Лк. 8, 9–10: здавалося б, тут є ідея попередньої визначеності: Ісус навмисно говорить притчами, щоб Його не зрозуміли. Однак проблема виникає тільки тоді, коли ми не ставимося серйозно до історичного контексту, а створюємо вакуум, який заповнюється абстрактним «богослов’ям», де Ісус навчає вічних істин або загадує нерозв’язні загадки. Насправді ні того, ні іншого Ісус не робить.
«Якщо у вас є вуха, – слухайте»; якщо занадто багато людей зрозуміють занадто добре, свобода пересувань, а то й життя пророка опиняться під загрозою. Ісус знав, що його Звістка про Царство революційна. З різних причин їй будуть не раді і римляни, й Ірод, і ревнителі єврейського благочестя, і єврейські вожді (як офіційні, так і неофіційні). Тому Він мусить говорити притчами, щоб «очима дивилися – і не бачили». Це був єдиний безпечний шлях. Лише тим небагатьом, хто розуміє ситуацію, Ісус відкриває своє бачення того, що відбувається. До пори до часу цензура пропустить такі притчі. Потім настане час для більш відкритих промов. Притча про виноградарів не потребувала пояснення: «бо зрозуміли, що проти них сказав цю притчу» (Лк. 20, 19), – і вжили відповідних заходів.
Притча про сіяча містила ще один образливий для багатьох аспект. Ісус не просто ризиковано заявляв, що його діяльність – кульмінація ізраїльської історії (щось дуже далеке від сподівань, якими жили багато ізраїльтян!), Він говорив, що ця кульмінація ставить перед ізраїльтянами величезне завдання – настільки величезне, що багато хто може просто озлобитися у відповідь. Син прийде у виноградник, але виноградарі його відкинуть. Вони будуть дивитися й дивитися – але не бачитимуть. Зауважмо, що мова йде не просто про якусь туманну «загадку», яка збиває з пантелику. Йдеться про «таємницю» – таємний задум Господа, який нині розкривається. «Таємниця», прихований задум Бога Ізраїля, полягала в тому, що саме так реалізується Його задум щодо Ізраїля. Бог прийде врятувати Свій народ не в торжествуючому сяйві слави, а в сіянні насіння, довгоочікуваному пророчому «слові», через яке оновляться Ізраїль і світ. Це був задум про суд і милість, що має реалізуватися не через династію Ірода, не через фарисеїв, не через первосвящеників у Храмі, не через плани революціонерів, – а через Добру Новину та діяльність Ісуса.
Як вказують євангелисти, притча про сіяча – притча про притчі. Парадоксальні пророчі «сіяння» слова повторюються в служінні Ісуса. Сатана намагається забрати посіяне слово. Багато покликаних, але мало вибраних; багато посіяного, але мало з посіяного приносить плоди – хоча сам врожай буде багатим
Пояснення притчі – виклик, звернений до тих, хто «всередині», кого досягли слова Ісуса. Вони мають бути стійкими й приносити плід. Саме в них здійсниться доля Ізраїля. Притча про сіяча – класичний зразок притчі про Царство. Вона стверджує, що історія Ізраїля досягла кульмінації в діяльності Ісуса. Кінець полону близький, час втраченого насіння минає, і настає пора плодів. Має бути оновлено Завіт, Господь повернеться до Свого народу, щоб «посіяти» серед нього «слово» і, згідно з обітницями, визволити його.
4. Значення притчі для сучасних християн[iv]
Як уже було сказано вище, притча про сіяча є притчею про притчі. Дуже багато тем і прикладів, які Лука вибрав з багатої традиції ранньої Церкви про Ісуса (пор. Йо. 21, 25) та помістив у своєму Євангелії, мають паралелі з цією притчею. Різні види ґрунту символізують не тільки нашу реакцію на Слово Господа, а й різні типи поведінки осіб, показаних у Євангелії від Луки. Щоденне читання цих історій та роздуми над ними завдяки благодаті Святого Духа дадуть кожній людині не тільки мудрість зрозуміти, про кого та про що йдеться, а й силу одне наслідувати, а іншого уникати. Приклади з Євангелія від Луки є найкращою інтерпретацією притчі й найбільш промовистим викликом для духовного життя кожного зрілого члена Христового тіла (пор. Еф. 1, 22–23; Рим. 12, 5; 1 Кор. 12, 27).
1. І як він сіяв, одне впало край дороги – і було потоптане, і птиці небесні його видзьобали (8, 5). Часто до Ісуса приходило багато людей зі своїми потребами. Лука каже, що одного разу «народ зібрався тисячами, так що одне одного топтало» (Лк. 12, 1). В іншому місці старший брат у притчі про Блудного сина / Милосердного Батька каже про свого молодшого брата: «Коли вернувся оцей син твій, що проїв твій маєток з блудницями» (Лк. 15, 30). Також сам Ісус казав: «Остерігайтеся книжників…що поїдають доми вдовиць» (Лк. 20, 46–47).Усі три вищенаведені цитати засвідчують, що Боже Слово, Божі дари (часто ми забуваємо, що все, що маємо – маємо від Бога), його образ в іншій людині – можуть зазнавати знищення та зневаги в різний спосіб. Якщо не навчимося приймати Слово, – будемо завжди поверхові та грубі, а наша віра не буде переконливим свідченням для інших.
2. Друге упало на камінь – і, зійшовши, висохло, бо вогкості не мало (8, 6). Чистий приклад людини такого типу в Луки знайти трохи важче. Єдиний, кого показано, як такого хто чує слово, трохи йде за Ісусом, але в момент кризи зраджує Його, – є Юда (пор. Лк. 22, 3). Інші апостоли також були в небезпеці падіння, але Ісус сказав до них: «Ви – ті, що залишилися при Мені у моїх спокусах» (Лк. 22, 28). Зростати в статусі учня Ісуса (тобто бути християнином) означає дозволити Слову пускати корінь в глиб нашого серця, щоб могти встояти в час випробувань та спокус, яких не бракує «кожного дня і кожної години».
3. Інше впало між тернину, – і тернина, вигнавшися з ним вкупі, його заглушила (8, 7). Сам Ісус, пояснюючи притчу, каже, що терниною є «клопоти, багатства і життєві розкоші» (Лк. 8, 14). Якщо ми дозволяємо їм панувати над нами, то вони поглинають наше життя. У той час, коли Марія слухала слово Ісуса, Марта клопоталася багатьма речами (Лк. 10, 41). Ісус, однак, навчав своїх учнів, що вони не мають хвилюватися навіть тоді, коли постануть перед судами (Лк. 12, 11–12). Він також перестерігав їх перед клопотами щодо того, що вони будуть їсти чи в що зодягнуться (Лк. 12, 22). Зрештою ніхто з нас у цих клопотах не зможе додати до свого віку бодай один лікоть (Лк. 12, 25).
До теми багатства Лука звертається більше, ніж будь-хто з євангелистів. Ісус співчуває багатим, бо вони вже отримали свою нагороду (Лк. 6, 24). Самодостатні багатії неодноразово є негативним прикладами в притчах Ісуса в Луки (12, 16; 14, 12; 16, 1, 19; 21, 1). Багатий молодий управитель є одним із головних прикладів, як багатство може не давати місця для слова Ісуса (18, 23).
Гонитва за насолодами може також набирати деструктивних форм. У проповіді Ісус пов’язує життєві клопоти із легковажним життям та пияцтвом. Християни мусять вважати, щоб через подібні спокуси не втратити внутрішньої пильності (Лк. 21, 34).
- Нарешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, вродило сторицею (8, 8). За допомогою мінімальної кількості слів Писання пояснює, що означає бути доброю землею. Доброю землею стають ті, які (1) чують слово, (2) зберігають його (3) серцем щирим, добрим (4) і дають плід (5) у терпінні (Лк. 8, 15). «Чути» передбачає також «слухати», розуміти й мати добру волю, щоб йому підкоритися. Своєрідним відбитком у пам’яті кожного юдея були слова: «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. 5 . Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (Втор. 6, 4–5; Лк. 10, 27). Людей, які чують та виконують слово, Ісус називає щасливими (Лк. 11, 28).
[i] Черський Я. Вступ до книг Нового Завіту, Львів ЛБА 1997, 57–58. На сьогодні існує консенсус більшості богословів стосовно структури Євангелія від Луки. Дивіться, наприклад, R. E., An Introduction to the New Testament, New York, 1997, 226; Wikenhauser A., New Testament Introduction, York 1963, 200 – 205.
[ii] Bock D. L., Luke (Baker Exegetical Commentary on the New Testament, 3B vol. I), Grand Rapids 1996, 715.
[iii] Цей коментар взято з Wright N. T., Jesus and the Victory of God. Christian origin and the Question of God. vol. 2, Minneapolis, Fortress Press, 1996, 229–238.
[iv] Деякі думки в цій частині взято з Culppeper R. A., The Gospel of Luke: Introduction. Commentary, and Reflections, (New Interpreter’s Bible Сommentary Vol. IX), Nashville 1995, 178–180.
