13-та неділя після П’ятидесятниці (Мт 21:33-42)

Час прочитання: 9 хвилин

Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. 34. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні. 35. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. 36. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме. 37. Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. 38. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб’ємо його й заберемо собі його спадщину. 39. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили. 40. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?» 41. «Лютих люто вигубить», – відповіли йому, – «а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно.» 42. Тоді Ісус сказав їм: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших. 43. Тому кажу вам: Відніметься від вас Царство Боже й дасться народові, що буде приносити плоди його. 44. Хто впаде на цей камінь, розіб’ється, а на кого він упаде, того роздушить.» – 45. Почувши ці притчі, первосвященики й фарисеї зрозуміли, що він про них говорить. 46. І намагалися схопити його, та боялися людей, бо ті мали його за пророка.

Ситуаційний контекст (що Матей хотів сказати своїм сучасникам). Найважливіше навчання в цій притчі – її христологія. Якщо пророки СЗ зображені в ній як слуги (Мт 21:34–36), то Ісус – як «возлюблений Син» (Мт 21:37; пор. Лк 20:13). Він не є просто найкращий чи улюблений слуга. Він настільки різниться від пророків СЗ, що потрібно застосовувати якісно інші категорії на Його означення. І тут порушується питання «онтологічної» унікальності Сина. Унікальна роль Ісуса як «наріжного каменя Церкви» (Мт 21:42; пор. Лк 20:17; Ді 4:11–12; Eф 2:20; 1 Кор 3:11) продемонстрована цитатою з Пс 118:22. Кожна особа буде суджена на підставі свого ставлення до Ісуса (Мт 10:26; пор. Лк 9:26; 12:8–9; Ді 4:12). Опис Сина як спадкоємця (Мт 21:38) також має христологічне значення, адже тут Він виступає як майбутній Господар виноградника.

У конкретному часовому вимірі досліджувана притча – це розповідь про Ізраїль, котра досягає кульмінації в суді. Як і в деяких інших притчах, Ісус розвиває вже добре відому біблійну тему (в цьому разі – з Іс 5:17 і Пс 79). Він далі пояснює акцію в Храмі і, через алюзії на Ісаю, виправдовує її: знову, як і в дні Ісаї, Храм заслуговує пророчого викриття і навіть посланої від Бога загибелі. Господар, який посилав слуг і сина й побачив їх відкинутими, прийде і стратить виноградарів, а виноградник віддасть іншим. Швидше за все, тут йдеться про майбутнє зруйнування Єрусалима: Ісусова акція в Храмі була символом майбутнього осуду. Розказана притча представляє більш широкий розповідний контекст, спираючись на ізраїльську пророчу традицію та претендуючи на підведення цієї традиції до кульмінації – кульмінації, в рамках котрої розіграна притча має сенс. Таким чином, притча пояснювала акцію Ісуса, а також (шляхом екстраполяції) – майбутню дію Бога Ізраїля (хоча акцент на цьому менший, ніж часто думають)[i].

Матей наголошує, що первосвященики й фарисеї добре усвідомлювали, що в притчі мовиться саме про них  (зрозуміли, що про них говорить). А факт, що вони відчували страх перед народом (боялися людей), є черговим свідченням, що намагання вбити Ісуса – не просто емоційна реакція, а обдуманий вчинок.

            Описом реакції релігійної еліти Матей показує, як притча, котру розповідав Учитель, здійснюється на очах: Ісус, законний спадкоємець стародавніх пророків, прийшов завершити їхню справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати належну честь Богові Союзу. Ізраїль мав завдання – принести плід праведності свого життя і явити Божу благодать усьому світові. Натомість він, приховавши благодать тільки для себе, жив неправедним життям і вдавався до насильства – включно до відкинення останнього Божого Посланця (пор. Лк 19:41–44)[ii].

Проте Ісус каже, що Бог, який мав судити язичників, прийде судити Ізраїль, а відкинутий Месія (Пс 118:22) – в. 22:42, після приниження (Іс 8:14–15) буде прославлений (Дан 2:44–45) – в. 22:44.

Наразі ж Матей додає до ланцюга нечестивих намагань та пошуків ще свідчення про богохульні наміри лідерів народу – після урочистого в’їзду в Єрусалим, коли народ вітав Ісуса словами «Осанна!» (21:1–11), та Його акції в храмі (21:12–17), притча про виноградник (21:33–46) стала третьою з довшої низки основних причин (четверта причина – помазання Ісуса жінкою в домі Симона фарисея, котре багато коментаторів розглядають як помазання Месії, – Мр 14:3–9; Мт 26:6–13; Лк 7:36–50), що в результаті призвели до смерті Христа[iii].

Сучасний контекст (значення для Церкви сьогодні). Цей уривок продовжує тематичну лінію попередніх наративів про свідоме відкинення Ісуса та Його посланництва релігійно-культовими (первосвященики), інтелектуальними (книжники) та політичними (старійшини народу) провідниками Ізраїля.

З притчі можна виокремити принаймні три головні думки[iv]:

1. Бог є багатомилостивим і терпляче чекає, поки Його народ принесе належний плід; чекає навіть тоді, коли народ повстає проти Нього.

2. Прийде час, коли терпеливість Бога закінчиться, й тоді всі, хто Його відкинув, будуть знищені.

3. Божий задум не буде порушений, оскільки Він поставить нових провідників, котрі принесуть плоди, яких не дали попередні виноградарі.

Позачасове значення цього фрагмента полягає в тому, що кому багато дано, від того буде багато вимагатися. Люди, яким більше довірено (провідники), в певному сенсі наражені на більшу небезпеку невиконання своїх обов’язків і нерозуміння суті свого посланництва. Причиною такого засліплення може бути надмірна увага до себе, на шкоду своєму служінню. Їм стає чужою й незбагненною позиція слуг: «Ми слуги негідні, що належало нам зробити, ми зробили» (Лк 17:10). Такі люди цілковито зосереджені на собі, на своїх «досягненнях», величі й гідності, а відтак зовсім закриті на дію Божу. Коли з часом з’ясовується, що справжній Божий план іде всупереч їхнім очікуванням, бажанням чи інтересам, вони виявляються неготовими поступитися своїм, щоб піти за покликом Божим. Така роздвоєність деколи заходить настільки далеко, що доводить до прямої конфронтації з Божою волею та свідомого протистояння їй.

Цікаво, що знову ж таки, на противагу своїм провідникам, простий народ розуміє Божу дію краще і, в цій ситуації, не дає їм легко й відкрито виступити проти Ісуса. Простий народ тут, зауважмо, – не якась певна соціальна верства, а ті люди, котрі сприймають Бога чистим і простим серцем, щиро й без егоїстичних міркувань слідують за Божим покликом.

Цей уривок учить нас пильнувати своє серце, щоб у нього не закралася самовпевненість, переконання, що ми достеменно знаємо дороги Господні. Він вчить зберігати здатність відкриватися до нового, дивуватися, не зупинятися на досягнутому. Вчить будувати своє життя не довкола своїх «досягнень» і «здобутків», а в простоті й відкритості до плану Божого для нашого життя та життя людей, серед яких ми живемо.

Тринадцята неділя після П’ятидесятниці. Варіант 2.

Євангеліє цієї неділі представляє частину полеміки Ісуса з релігійною елітою Ізраїлю за кілька днів до Його розп’яття. Після урочистого в’їзду в Єрусалим, під час якого народ вітав Ісуса словами «Осанна!» (Мт 21:1 – 11), та акції Ісуса в храмі (Мт  21:12 – 17), притча про виноградник (Мт 21:33 – 46), – стала третьою з більшої черги основних причин (четверта причина – помазання Ісуса жінкою в домі Симона фарисея, яке багато коментаторів розглядають як помазання Месії – Мк 14:3 – 9; Мт 26:6 – 13; Лк 7:36 – 50), яка в результаті призвела до смерті Ісуса.

Притча розміщена в Мт 21:33 – 42 (див. також Мк 12:1 – 12; Лк 20:9 – 19)  з одного боку  є алегоричним представленням історії спасіння, а з іншого служить коментарем до образів та плану смерті Ісуса, що розкриваються в подальшім наративі Євангелія.

В Мт 21:42 – 44 Ісус сам роз’яснює значення цілої притчі на основі Писання: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших (цитата з Пс 118:22 – 23). 43. Тому кажу вам: Відніметься від вас Царство Боже й дасться народові, що буде приносити плоди його. 44. Хто впаде на цей камінь, розіб’ється (цитата Іс 8:14 – 15), а на кого він упаде, того роздушить (цитата з Дан 2:44 – 45)».

Всі синоптичні Євангелія свідчать, що первосвященики, фарисеї та книжники зрозуміли, «що Він про них говорить цю притчу» (Мт 21:45; Мк 12:12; Лк 20:19), та хотіли його схопити і навіть вбити (Лк 20:19), але боялися реакції народу. Описом реакції релігійної еліти євангелісти показують  як притча, здійснюється на очах: Ісус, законний наслідник стародавніх пророків, прийшов завершити їх справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати належну честь Богові Союзу. Ізраїль мав завдання – принести плід праведності свого життя, і явити Божу благодать всьому світові. Нажаль Ізраїль приховавши благодать тільки для себе, жив не праведним життям, та вдавався до насильства – включно до відкинення останнього Божого Посланця.

Коли ми слухаємо (чи читаємо) рік за роком цю притчу, досить легко запам’ятати та зрозуміти її значення для сучасників Ісуса. Кажу легко, бо тоді відповідальність за реакцію на притчу залишається десь поза нами – на людях у далекому минулому. Коли ж починаємо внутрішньо доростати до усвідомлення факту, що Євангеліє – Слово Боже для мене особисто сьогодні, знову ж таки трохи легше зрозуміти, що коли Церква – Новий Ізраїль, то і в притчі логічно мова йде насамперед про провідників Церкви. І така логіка буде правильною, але не повністю. Так, сьогодні провідники Церкви, клир, монашество – мусять мати щирість та відвагу питати себе: «Яка є моя відповідь євангельському максималізмові Христа? Наскільки я є щирий (-а) у моїх стосунках та відповідях Богові на всі Його пропозиції та ініціативи, які спонукають мене ставити на друге місце власні плани та інтереси постійно переростаючи себе»? Повна правда полягає в тому, що всі охрещені є «рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто нас покликав з темряви у дивне Своє світло» (пор. 1 Пт 2:9). Нікому з нас не бракує жадного дару ласки (пор. 1 Кор 1:7), кожному даний як мінімум один талант (пор. Мт 25:14 – 30), чи «дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор 12:7). Але й від кожного Господь терпеливо сподівається плоду (пор. Лк 13:6 – 9). До всіх нас – членів Церкви – Живого Тіла Христа (пор. Еф 1:22 – 23), – поки живемо на землі, – Господь в різний спосіб і надалі посилає своїх посланців і приходить особисто, щоб обдарувати Своїм Життям, як рівно ж посилає людей, які потребують свідчення світла нашої віри, яке вказувало б на правдиве Світло, «що просвітлює кожну людину» (Йо 1:9).

Актуальним залишається й надалі тільки одне питання – яка є наша відповідь?


[i] Wright N. T. Jesus and the Victory of God. – Minneapolis: Fortress Press, 1996. – (Christian Origins and the Question of God. – vol. 2). – P. 498.

[ii] Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. – Kindle ed. – P. 237.

[iii] Wright N. T., Ewans C. A. Jesus, The Final Days: What Really Happened. – Kindle loc. 87–133.

[iv] Blomberg C. L. Interpreting the Parables. – Downers Grove, Ill., 1990. – P. 249.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *