10-й тиждень після П’ятдесятниці. Субота. Важливість доброго свідчення назовні (Мт 17:24−18:4)

Час прочитання: 7 хвилин

Lectio (читання)

«Коли вони прийшли в Капернаум, підійшли збирачі дидрахми до Петра та й питають: “Чи заплатить ваш Учитель дидрахму?”. 25. “Так”, – каже. І як увійшов до хати, випередив його Ісус, мовивши: “Як тобі, Симоне, здається? Земні царі з кого беруть данину чи податок? Із своїх синів чи з чужих?”. 26. А коли відповів: “З чужих”, – Ісус сказав до нього: “Отож, сини вільні. 27. Однак щоб вони нам цього не взяли за зле, піди до моря, закинь вудку, візьми першу, яка попадеться, рибу, і відкрий їй рота: там знайдеш ти статир, візьми його і дай їм за Мене й за себе”. 18:1. Того часу підійшли до Ісуса учні й мовлять: “Хто найбільший у Небеснім Царстві?”. 2. Ісус покликав дитину, поставив її серед них 3. і каже: “Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство. 4. Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільший у Небеснім Царстві”».

Коментар до тексту

Розповідь про збирачів дидрахм на Храм є тільки в Євангелії від Матея. Ця практика основується на вимогах із Вих 30:11−16 (пор. також Неєм 10:32−33), де наголошено, що кожен чоловік єврей від 20 років і більше, де б він не проживав, зобов’язаний сплачувати податок для загального утримання Храму. Звільнялися від оподаткування священники (левіти), які працювали у Храмі, а в часі Ісуса навіть деякі раввини. Коли у 70 році Храм зруйнували римляни, то вони силували євреїв далі збирати цей податок, який використовували на язичницький храм, присвячений Юпітерові, – так вони карали євреїв за повстання 66−70 рр. Тому для багатьох євреїв ця ситуація була дуже великим викликом для їхнього сумління. Існує думка, що Матей, який міг писати Євангеліє після 70 року, радив своїм читачам євреям платити податок з поваги до влади (Мт 17:27) і таким чином давати добре свідчення життя. Як діти земних царів не підлягають оподаткуванню, так само і діти Небесного Царя – Ісуса не мають обов’язку платити податок на Його Храм. Крім того, учні Ісуса, як домочадці Христа Царя, взагалі не повинні платити податок на Храм, але для уникнення згіршення (недоброго прикладу) Ісус каже Петрові це зробити (пор. Мт 22:15−22), і це стається в чудесний спосіб[1]. Тема про приналежність до Царства та природу поведінки його членів розвивається у перших 4-х віршах 18-ї глави, повністю присвяченої навчанню Ісуса про Церкву, у якій Боже Царство починає проростати. Ісус каже, що для того, аби бути членом Божого Царства, потрібно наслідувати смирення, людяність, невинність та безпосередність життя малих дітей.

Meditatio (розважання)

«Однак щоб вони нам цього не взяли за зле, піди до моря, закинь вудку, візьми першу, яка попадеться, рибу, і відкрий їй рота: там знайдеш ти статир, візьми його і дай їм за Мене й за себе». Ісус як Господь не мусів платити податок на Храм, та Він не хотів нікого образити чи дати нагоду до спотикання євреям, які пізніше могли стати християнами. Петро знав, що Ісус як побожний єврей дотримувався Закону, тому на запитання збирачів податків, чи Учитель заплатить, він відразу відповів ствердно[2]. Говорячи нашою церковною мовою, Ісус уникає «згіршення». Саме тому Свою Нагірну проповідь (Мт 5−7), після проголошення Блаженств, Ісус розпочинає з пригадки-заклику до Ізраїлю бути істинним народом Божим – сіллю землі та світлом світу.

«Ізраїль мав бути народом священників, рабом Господа, щоб слава Господня сягнула усіх кінців землі. Проте сіль забула своє призначення, а світло почало світити саме для себе. Місто на горі повинно було стати місцем, де збираються всі народи, але ізраїльтяни зробили все, щоб і вони, і їхній Бог виглядали настільки непривабливо, наскільки це взагалі можливо. Ізраїль, який був покликаний стати маяком, оточив себе дзеркалами, які втримували світло. Він плекав почуття власної чистоти та винятковості і не розсіював темряву серед народів. Однак з приходом Ісуса Ізраїль має нагоду стати справжнім Ізраїлем і так виконати своє призначення»^[3]. На жаль, цього не сталося, і тільки маленька горстка людей – «святий Залишок», як казали пророки Старого Завіту, − відповіла на заклик Месії Ісуса.

Крім того, Ісус дбав про те, щоб Його учні були соціально відповідальними (Мт 17:24−26) і в цьому давали добрий приклад для тих, які були поза спільнотою учнів. Якщо Господь міг бути гострим до тих, які вважали себе віруючими, а насправді були лицемірами (Мт 15:12−14), то Він аж ніяк не хотів ставити перешкоди на дорозі тим, які ще не пізнали повної правди про Боже Царство (Мт 18:6; пор. 1 Кор 8:13; 9:12). Тому учні мали бути готові зрезиґнувати свої привілеї заради успіху Євангелія (Мт 17:25−26) – цю тему дуже добре розвиває апостол Павло в 1 Кор 9:3−23; 10:29−33. Отже, щоразу треба пам’ятати, що Ісус завжди забезпечить наші найнеобхідніші потреби так само, як про це читаємо у вірші, над яким розважаємо (Мт 17:27)[4].

Oratio (молитва)

«Свідоцтва Твої – вічна справедливість; дай мені розуму, і я буду жити» (Пс 119:144).

Contemplatio (споглядання)

Апостол Павло часто вболівав за свідчення християн серед осіб поза Церквою: «Поводьтеся мудро з тими, що назовні, використовуючи нагоду» (Кол 4:5); «Пильно старайтеся жити спокійно, клопотатися кожен своїми справами та працювати власними руками – так, як ми були наказали, 12. і щоб поводилися чесно супроти тих, що зовні, і ні в чому не зазнавали нестачі» (1 Сол 4:11−12). Павло прагнув, щоб ми проголошували правду в Ісусі Христі, але насамперед щоб жили цією правдою, збагаченою любов’ю, тому часто сам відмовлявся від різноманітних привілеїв, щоб дати найкращий приклад ще неутвердженим у вірі (1 Кор 9:3−23).

---

[1] J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. Mt 17:24−27.

[2] R. H. Gundry. Commentary on the New Testament. Verse-by-Verse Explanations with a Literal Translation. Hendrickson Publishers 2010, P. 77.

^[3] N. T. Wright, Jesus and the victory of God London: Society for Promoting Christian Knowledge 1996, Р. 287−292.

[4] C. S. Keener. The Gospel of Matthew: A Socio-Rhetorical Commentary. Grand Rapids, MI; Cambridge, U.K.: Wm. B. Eerdmans Publishing Co. 2009, P. 443−446.