9-й тиждень після П’ятдесятниці. Четвер. У чому велич людини (Мт 20:17−28)

Час прочитання: 6 хвилин

Lectio (читання)

«Коли Ісус вирушав у Єрусалим, узяв осібно дванадцятьох і дорогою сказав їм: 18. “Отож ми вирушаємо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде відданий первосвященникам і книжникам, і засудять Його на смерть. 19. І віддадуть Його поганам, щоб ті глумилися, катували та розіп’яли Його, а третього дня воскресне”. 20. Тоді підійшла до Нього мати Заведеєвих синів зі своїми синами і вклонилась, щоб Його про щось попросити. 21. Той же сказав їй: “Чого бажаєш?”. Відповіла йому: “Скажи, щоб оці два сини мої сіли у Твоєму Царстві – один праворуч, другий ліворуч Тебе”. 22. У відповідь Ісус мовив: “Не знаєте, про що просите. Чи спроможні ви пити чашу, яку Я маю пити?”. Сказали йому: “Спроможні”. 23. Промовив до них: “Чашу Мою питимете, але сісти праворуч Мене чи ліворуч – не Моє це давати, лише кому Мій Отець приготував”. 24. Почувши це, десятеро почали нарікати на двох братів. 25. Ісус же, закликавши їх, сказав: “Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. 26. Не так має бути між вами. Але як хтось хотів би у вас бути великим, нехай буде вам слугою. 27. І хто б хотів у вас бути першим, нехай стане вам за раба. 28. Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох”».

Коментар до тексту

У вв. 17−19 Матей пригадує читачам, що Ісус перебуває в дорозі до Єрусалима, про початок цієї подорожі йдеться в Мт 19:1 («І коли Ісус скінчив слова ці, покинув Галилею і прибув у сторони Юдеї, що за Йорданом»). Саме тоді Ісус утретє і востаннє провіщає Свої Страсті (пор. Мт 16:21; 17:22−23), які чекають на Нього у кінці подорожі, а також заповідає Своє Воскресіння. Представники релігійного уряду Ізраїлю (первосвященники і книжники) видадуть Його римлянам (поганам), які після знущань розіпнуть Месію. Проте учні Ісуса та їхні родичі інакше уявляють завершення цієї подорожі: мати Заведеєвих синів, Якова та Йоана, доволі сміливо просить Ісуса про високі посади для своїх синів у Небесному Царстві. Ісус використовує цю нагоду, щоб дати учням повчання про те, що насправді робить людину великою, – це смиренне служіння (вв. 20−28). Чаша, яку має випити Ісус (в. 22), − це страждання (Мт 26:39; пор. Йо 18:11; Пс 75:8; Іс 51:7; Зах 12:2). Згодом обидва Заведеєві сини також вип’ють цю чашу сповна (в. 23): Яків загине мученицькою смертю за наказом Ірода Агрипи (Дії 12:1−2), Йоан також зазнає переслідувань та заслання на острів Патмос (Од 1:9), і хоча за давньою традицією Церкви він помер у глибокій старості в Ефесі (пор. Йо 21:23), усе-таки його життя було сповнене великого ісповідництва та страждань[1].

Meditatio (розважання)

«Але як хтось хотів би у вас бути великим, нехай буде вам слугою. 27. І хто б хотів у вас бути першим, нехай стане вам за раба. 28. Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох». Останній 28-й вірш уривку дуже синтетично окреслює суть усієї місії Ісуса. Той самий вірш у Марка стає для нього квінтесенцією цілої Євангелії (Мк 10:45). Цими словами Господь також розкриває суть влади, яка, на Його думку, полягає у жертовному служінні та великій відповідальності. Коли людина відійшла від Бога через гріх, Бог не образився, не повернувся до деградованої людини спиною та не створив Собі інших, слухняних, людей. Ні. Бог у великому смиренні та незбагненній любові пішов, як Добрий Пастир, шукати заблукане овеча, аби порятувати його від загибелі й повернути до безпечного життя (пор. Мт 18:10−14; Лк 15:1−7).

У розумінні Ісуса справжня велич людини полягає не в досягненні великих посад чи реалізації власних амбіцій, а саме у служінні, бо лише так, на Його думку, можна стати «великим» (Мт 20:26). Ті ж, які хочуть бути першими, мають бути готовими послужити найвищою мірою, переступивши через свій гонір, своє «я» та уявлення про ступінь своєї присвяти у допомозі іншим людям, бо Ісус ставить дуже високу планку – «нехай стане за раба» (Мт 20:27).

До такого служіння на практиці готові не всі, а лише ті, яких настільки діткнула Божа Любов і вони настільки пережили досвід Того, Який сказав про Себе: «Я – Дорога, Правда і Життя» (Йо 14:6), що усе своє життєве покликання тепер розуміють тільки крізь призму цього досвіду, який ні з чим іншим не можна порівняти, але який єдиний відкриває духовні очі серця на те, як насправді влаштований світ у Божому задумі. Цей досвід показує, що всі людські амбіції та змагання часто є гонитвою сліпих над прірвою життя, біганиною по колу власних ілюзій, мізерністю проти тієї величі духа, яку людина може осягнути через наслідування самого Господа у щоденному служінні ближнім…

Oratio (молитва)

Ісусе, дякую Тобі за дар спасіння та повсякчасне служіння. Даруй мені благодать наслідувати Тебе у щоденному ритмі життя…

Contemplatio (споглядання)

Світ гостро потребує прикладу служіння. Тільки смиренне та наснажене служіння, яким керує дух Євангелія − любов, може збалансувати наше життя, яке через пристрасті та амбіції людей часто нагадує небезпечні джунглі. Християни мають особливий привілей – допомогти Богові скеровувати цей світ до первісного задуму. Це оновлення світу починається зі зміни власного життя, у якому перше місце посідає Христос, Який, служачи нам, дарує спасіння. І тоді ми на знак вдячності за отримані ласки та дари допомагаємо Ісусові служити іншим…

---

[1] J. D. Barry, D. Mangum, D. R. Brown, M. S. Heiser, M. Custis, E. Ritzema, D. Bomar, Faithlife Study Bible. Bellingham, WA: Lexham Press. Electronic edition 2016. Mt 20:17−28.