18-й тиждень після П’ятдесятниці. П’ятниця. Відкинення Ісуса в Назареті (Лк 4:22−30)

Час прочитання: 6 хвилин

Lectio (читання)

«Усі свідчили про Нього і чудувалися словам ласки, які линули з уст Його, й говорили: “Чи ж Він не син Йосифа?”. 23. А Він казав їм: “Ви, певно, скажете Мені цю приповідку: Лікарю, вилікуй Себе Самого. Про що ми чули, що сталося в Капернаумі, зроби те й тут на Твоїй батьківщині”. 24. Він же додав: “Істинно кажу вам: Ніякого пророка не приймають добре в своїй батьківщині. 25. Та Я вам кажу по правді: Багато вдів було в Ізраїлі за днів Іллі, як закрилось було небо на три роки й шість місяців, і великий голод лютував по всьому краю, 26. однак ні до однієї з них не був посланий Ілля, тільки в Сарепту, що в краю Сидонськім, до вдови жінки. 27. Та й прокажених теж в Ізраїлі було чимало за пророка Єлисея, однак ніхто з них не очистився, крім сирійця Наамана”. 28. Почувши це, всі в синагозі наповнилися гніву 29. і, вставши, вигнали Його геть за місто і повели Його на край гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його додолу. 30. Та Він, пройшовши серед них, пішов далі».

Коментар до тексту

Незважаючи на всю унікальність Доброї Новини, яку проголошував Ісус, та здивування, яке викликали Його слова («Усі свідчили про Нього і чудувалися словам ласки, які линули з уст Його»), Ісусові односельці все ж говорили: «Чи ж Він не син Йосифа?». Факт Його людського походження, зростання у всіх на очах у звичайних умовах галилейського села стали для людей непереборною перешкодою. Можливо, навіть неусвідомлене запитання: «Чи Бог може бути аж так близько до людини?» та правдиві і непопулярні слова Ісуса на зразок тих, які використовували старозавітні пророки, виявилися схожими до хірургічного скальпеля, який пропонує зцілення через розтин загноєних ран умів і сердець. До цього ніхто не був готовий. А наведений Ісусом приклад язичників, які відповідали вірою на послання старозавітних пророків, зокрема Іллі та Єлисея, викликав таку лють, що перед хвилею захоплені односельці, «вставши, вигнали Його геть за місто і повели Його на край гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його додолу», але тому, що прилюдна місія Ісуса тільки починалася, якимось чудесним способом «Він, пройшовши серед них, пішов далі».

Цей епізод став початком шляху Ісуса, який через Страсті та Розп’яття привів Його до Воскресіння. Однак найважчими були дорога і події, які передували Воскресінню, – це був час сповнення Божої волі, непопулярних і не завжди зрозумілих промов та вчинків, які часто дуже негативно трактувала релігійна еліта. Це був шлях пророка, через Якого і в Якому (у випадку Ісуса) Бог відкривав Свою волю та був особливо присутній у світі.

Meditatio (розважання)

«Почувши це, усі в синагозі наповнилися гніву 29. і, вставши, вигнали Його геть за місто і повели Його на край гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його додолу. 30. Та Він, пройшовши серед них, пішов далі». Є різні способи реалізації своєї ілюзорної самодостатності без Бога. Деякі люди просто відверто та агресивно виганяють Бога зі свого життя, як це трапилося в історії усіх тоталітарних та богоненависницьких режимів. Дехто, як творці Французької революції, висувають Бога поза публічну сферу та супільне життя й лицемірно твердять: «Релігія – це приватна справа!». Том Райт окреслює таку поставу як намагання «вигнати Бога на горище й представити людям Його образ як незадоволеного та нервового й непередбачуваного дідуся». Ще інші кажуть, що вірять у Нього, але живуть так, ніби Його не існує.

Якщо у суспільному житті Бог не є на першому місці, то, перефразовуючи у зворотному порядку вислів св. Августина, «усе інше не стане на свої місця». Святе місце пусте не буває – щось, або найчастіше хтось, завжди буде намагатися зайняти це місце. Так виникає ідолопоклонство. А ідоли, як відомо, вимагають жертв. Основний принцип духовного життя полягає в тому, що ми уподібнюємося до того, кому поклоняємося. Якщо ми поклоняємося німим, глухим та мертвим ідолам, то самі стаємо німі, глухі та мертві. І навпаки – якщо ми поклоняємося Живому Богові, тоді і ми, і світ навколо нас постійно преображуємося.

Читаючи літературу мудрості Старого Завіту, відкриваємо для себе, що у світі існує споконвічний порядок речей – צְדָקָה/ tsedaka. Українською мовою цей термін дослівно перекладають як «праведність» або «справедливість». Мистецтво життя, отже, полягає в тому, щоб розпізнавати цей всеохопний порядок і укріплювати його, творячи праведність. Праведність – це вміння будувати правильні стосунки з Богом і ближніми. Праведність породжуєשָׁלוֹם/ shalom, тобто «щастя, cпасіння, свободу, невимушеність, мир». Мир не як відсутність війни, але позитивну якість саму в собі.

Західна цивілізація – поняття не географічне, а культурне. Це цивілізація, де євангельська етика імплементована у щоденне життя. І якщо сучасне покоління, користаючи з надбань своїх батьків, зрікається християнських коренів, то за словами папи-емерита Венедикта XVI, «вона підрізає свої вени». У притчі про злочинних виноградарів Ісус каже: «Що, отже, значить оце написане: Камінь, що його відкинули будівничі, власне той став наріжним? 18. Кожний, хто впаде на той камінь, розіб’ється; на кого ж він упаде – роздавить» (Лк 20:17−18).

Oratio (молитва)

Господи Ісусе, будь наріжним каменем мого життя! Не дозволь, щоб через мою волю та вчинки Ти пішов з мого життя…

Contemplatio (споглядання)

Кожного дня ми щось будуємо або руйнуємо. У духовному житті статики не існує. Варто ставити собі запитання: «Чи те, що я роблю щодня, я роблю з Христом чи без Нього?».